Розділ 4 "По вчорашньому маршруту"

Ірина

Сонце давно сховалося, на вулиці ніч. Позираю на годинника, з надією, що компанія почне розходитись по домівках. Тарас знову дозволив собі зайвого. Весь вечір не випускав з рук пляшку, чим викликав роздратування. Невже без алкоголю відпочинок був би гіршим?

Злата не звертає уваги на такі дурниці, а я не вмію погоджуватися з тим, що мені не подобається. Бачу, що Оля збирається додому, тому теж встаю.

— Золотце, ти куди? — бере за руку Тарас.

— Мені час додому, вже пізно.

— А я? — теж підводиться.

— Тобто? — дивуюся його питанню.

— Запросиш до себе?

— Тарасе… — гублюся, озираючись, чи ніхто не слухає. — Тобі теж час додому.

— Ходімо, — розуміє, що тут мені незручно розмовляти. За руку виводить мене з альтанки й веде за будинок. — Невже не дозволиш залишитись у тебе? — обіймає мене за талію, притискаючи спиною до стіни. Цілує в шию, опиняючись долонями під футболкою.

— Тарасе… — відвертаю обличчя, коли збирається поцілувати. — Ти поспішаєш.

— Золотце, я ж не сопливий однокласник, який готовий чекати поцілунку два роки, — бере моє обличчя у долоні, накриваючи вуста різким поцілунком.

З напором поглиблює його, викликаючи неприємні відчуття. Це і є славнозвісний французький поцілунок? Не розумію загального захвату. Може, у мені щось не так і треба просто розслабитись. Відповідаю, як вмію, але приємного в цьому мало. Я, звісно, цілувалася до Тараса, але тоді усе відбувалося ніжніше, тільки я була надто переляканою. Глибоко вдихаю повітря, коли Тарас перериває поцілунок, вкриваючи швидкими поцілунками щоки та шию.

— Хочу тебе, — шепоче наполегливо, намагаючись підняти футболку.

— Тарасе… — осмикую його руки.

— Ір, — зітхає, впираючись плечем у моє плече. — Довго ти будеш з мене знущатися?

— Я не можу так швидко… Зрозумій. Ми тільки-но познайомилися, ти дуже поспішаєш.

— Добре, — видихає роздратовано. — Я розумію. Проведу тебе.

— Це зайве. Краще попроси Злату подзвонити її двоюрідному брату. Він підробляє на вихідних таксистом, може відвезти тебе до міста, — чмокаю його у щоку, відсторонююся й швидко прямую з двору.

На небі повний місяць, він гарно освічує шлях, проганяючи моторошні фантазії про злу собаку за черговим парканом чи заблукалого маніяка у кущах. У повітрі пахне свіжістю, квітами та скошеною травою. Чудесний аромат літа, надії, романтики. Сьогодні був дуже незвичний день, мені є над чим поміркувати. Тарас розчаровує, але у мене справді є до нього симпатія. Мабуть, її складно зрозуміти, дивлячись на його поведінку. Цікаво, вони давно дружать з Богданом? Такі різні. Як зовні, так і характерами. Хоча, ми зі Златкою теж повні протилежності одна одній.

Богдан… Спогад про нього викликає дивні емоції. Я поки не можу їх пояснити, але за відчуттями вони швидше неприємні. Або ж… таких емоцій я ще не відчувала. Насправді не хочу згадувати наш забіг через поле, бо тоді відбувалося щось незрозуміле. Наче у мене вселилася якась інша дівчина і наполегливо шепотіла на вухо, штовхаючи на якісь непристойні думки.

Заходжу у двір, замикаю хвіртку. Мию ноги на вулиці і тільки тоді заходжу до хати. Не встигаю дійти до своєї кімнати, двері рипають і за спиною з’являється дід.

— Це я, — шепочу майже нечутно. — Як бабуся?

— Все гаразд. Нагулялася?

— Так, допізна засиділися.

— Кавалер поїхав?

— Який?

— А у тебе їх декілька? — чую в словах усмішку.

— Н-ні, один. Він поїде на таксі.

— Що ж він не зайшов познайомитись?

— Іншим разом, — зітхаю, згадуючи стан Тараса.

— Дивні у молоді погляди. Добраніч, онучко.

— І тобі, — зникаю за дверима кімнати.

Вмикаю лампу на столі, знаходжу нічну сорочку. На пальчиках виходжу до ванної кімнати й швидко приймаю душ. Тільки-но лягаю в ліжко, одразу засинаю. Як же солодко тут спиться. Половину свого життя я прожила у місті, але ніколи там не спиться так солодко, як тут. Особливо влітку, з відчиненим вікном і під спів солов’я.

Зранку будить дощ, що гучним стукотом барабанить по підвіконню з вулиці. Встаю, щоб закрити вікно, довго дивлюся на негоду, а потім повертаюся в ліжко, щоб знову міцно заснути. У неділю ми нічого не робимо. Бабуся піде до церкви, а потім спече запашну хлібину і ми разом приготуємо обід. Ця звичка тягнеться ще з дитинства, і я ні на що не готова міняти відчуття спокою та тихої радості. Таких хвилин дуже мало у нашому сумбурному житті.

Ближче до вечора дощ вщухає, вигнавши мене на вулицю насолодитися свіжістю. Я згадую, як вчора ми з Богданом бігли через поле і стає смішно. Це ж треба було таке придумати і потягнути його своєю короткою стежкою. Чим я думала?

— Іринко, — гукає бабуся, — твій телефон дзвонить.

— А хто там? — поспішаю до будинку.

— Не написано, — повертається смажити оладки, а я хапаю один, поспішаючи до своєї кімнати.

Номер справді незнайомий, дзвінок завершився, але також дзвонив Тарас. Наша вчорашня розмова мене засмутила, тому відтягую момент нової і, вийшовши на вулицю, набираю незнайомий номер. Оладок гарячий, тому доводиться студити.

— Алло? — мені відповідає чоловічий голос.

— Вітаю, — говорю з повним ротом. — Ви мені дзвонили.

— Іра?

— Так, — намагаюся впізнати голос, але марно.

— Не впізнав по телефону. Це Богдан.

— Привіт, — пищу, намагаючись швидко прожувати.

— Привіт. Хотів запитати, чи не знаходила ти біля лавки телефон? Я вчора десь його посіяв.

— Як? — охаю здивовано.

— Сам не знаю, як забув, що брав його з собою. Повертаючись, думав, що він в бардачку.

— Я зараз подивлюся, — швидко прямую до дороги, ретельно вивчаючи кожен сантиметр землі. — Немає.

— Значить на полі посіяв. Видно, прийшов час купувати новий.

— Можна пошукати, — ще більше сварю себе за вчорашню витівку.

— Але спочатку скосити всю траву і обійти ціле поле. Моїх нервів на такий подвиг не вистачить.