Розділ 3 "Коли день котиться у прірву"

Богдан

Коли день котиться у прірву, просто розслабтесь і намагайтесь підлаштуватися під його ритм. Це безцінна порада від мене на випадок, коли ваш розум дав збій і ви поперлися невідомо куди шукати свого п’яного друга.

Дівчина вискочила з авто і за кілька секунд зникла у будинку. Я взяв смартфон, поспішаючи сховатися в тіні великої яблуні. Здійнявся вітер, темні хмари, що лякали дощем здалеку, почали швидко наближатися. Як і моє бажання поїхати додому. Досить на сьогодні, вже нагулявся. Набираю номер Тараса, щоб повідомити про своє рішення. Довго слухаю гудки, дратуючись від жахливої задухи.  

— Алло, — нарешті протягує друг. — Мене шукаєш?

— Тарасе, я пас. Якщо ти не передумав, я сам повертаюся до міста. Мені ще в сервіс потрібно заїхати, клімат-контроль не працює.

— І ти відмовишся від смачної вечері на природі? Погода — казка. Коли так посидимо? Тим паче у нас така компанія… — сміється. — Ми у Злати вдома, чекаємо вас. Не підведи, друже, — не чекаючи моєї відповіді, вимикається.

Хочеться смачно вилаятись, але зупиняє дід, який прямує в мій бік. Це він косив траву й підказав правильний напрямок до магазину.

— Ти Тарас? — зупиняється, дістає з передньої кишені сорочки цигарки.

— Ні, я його друг. Богдан, — простягаю руку.

— Андрій Петрович, — він тисне її, прискіпливо дивлячись у вічі. — Гуляти зібралися?

— Виходить, що так. Якщо дощ не розжене, — підіймаю очі на важкі темно-сині хмари.

— Дощ ще ніколи не був перепоною, — ледь усміхається.  

— Все добре? — киваю у бік будинку.

— Тиск. Потрібно зачекати. Ірина не вийде, поки ситуація не покращиться. Така вже вона є — вперта, — сідає на лавку. — В ногах правди немає, сідай. Палиш?

— Ні, кинув, — не відмовляюся присісти.

— Вперше у нашому селі? Знайшов магазин?

— Я теж вас запам’ятав, — усміхаюся.

— До центру ввечері не пхайтеся, наші хлопці знічев’я люблять малювати пики заїжджим.

— Я надовго не затримаюся, — навіть не хочу питати, де той центр. Здогадуюся, що біля єдиного магазину.

— Що ж вас сюди тягне? У місті немає дівчат? — звертає на мене уважний погляд.

— Це не до мене питання. Я приїхав по друга, проте він поки не поспішає додому.

— Тоді передай своєму другу, що у діда Андрія у сейфі стоїть рушниця, — говорить серйозно. На його втомленому від віку обличчі немає жодного натяку на жарт. — Якщо раптом надумає морочити Ірині голову, за неї є кому заступитися.

Від відповіді, на яку важко підібрати слова, мене рятує Іра. Вона виходить з будинку і швидко прямує до нас. Її довге світло-русяве волосся майже сягає поясу. Білий сарафан до коліна розвівається на вітрі, дозволяючи оцінити стрункі засмаглі ніжки. Крізь тонку тканину ледь помітно просвічується такого ж кольору білизна. Якщо задуматися — нічого особливого, але зараз мені це здається дуже еротичним. Відвертаюсь. Давно не був з жінкою, від надлишку гормонів почав багато фантазувати.

Вона говорить, що усе добре, ловить мій погляд і відводить очі. Соромиться? Її щоки вкриваються легким рум’янцем і це відгукується в моєму тілі бажанням. Воно виникло ще біля магазину, її спокусливі вуста були надто близько. Мені здається, що їх смак має бути медовим, і ніяким іншим.

Про впертість дід не жартував. Усім зрозуміло, що ось-ось почнеться дощ, але Іра, з гордим виразом, заявляє, що ми встигнемо. Стає цікаво, бажання поїхати відходить на другий план. Моїм очам подобається чистота, впевненість, категоричність, які є в цій дівчині. А ще наївність, що дуже не любить сучасний світ, і вміло може використати мій друг.

Ми не встигаємо навіть до містка дійти, як починає накрапати дощ. Холодний, наче зараз осінь, а не середина літа. А потім так гучно грякає, що дівчина підскакує, обіймаючи себе за плечі. Боїться. Чому ж тоді нікого не послухала і вирішила йти пішки?

Стає смішно. З самого себе. Ще зранку був у офісі, дивився креслення, мав чіткий план на вечір, а потім щось пішло не так і зараз я мокрий, бреду через поле по високій брудній траві. Ну не дурень?

Хапаю Іру за руку, пропоную бігти, хоча сенсу немає, ми промокли до нитки. Вона пискає ззаду і ледь не падає. Попри холодну зливу, тілом повзе жар, коли дивлюся на дівчину. Її сарафан намокнув, складно відвести очі від такої еротичної картини. Вона губиться, облизує пухкі вуста, прикушуючи нижню губу. Хвиля збудження накриває пекучим бажанням притиснути до себе спокусливе жіноче тіло.

Не можу похвастатись залізною витримкою, ніколи не мав звички боротися зі своїми бажаннями. Після нової порції грому дівчина скрикує, а я міцно її обіймаю. Від страху вона часто дихає, її груди високо здіймаються, торкаючись моїх. Легкий квітковий аромат лоскоче ніздрі. Це дурманить голову і плутає здоровий глузд.

Я міг би її поцілувати, якби у наляканих волошкових очах не читалося заперечення. Це охолоджує мій запал краще за льодяні краплі. Через шелест дощу я не чую, що саме вона говорить, але розтискаю обійми й відпускаю її.

Далі йдемо мовчки, на дощ та грозу ніхто не звертає уваги. Через кілька хвилин минаємо садок і заходимо до двору, біля якого купа техніки. Мабуть, тут займаються фермерством. У великій альтанці бачу друга зі Златою.

— Ви що, пішки йшли?! — вигукує Злата, побачивши нас.

— Я вже ревнувати почав, — Тарас відставляє пляшку з пивом і підходить обійняти Іру. — Де ти так довго водив мою дівчину?

— Ми пішли навпростець, — відповідає Іра, відсторонившись від нього. — Дай мені щось одягнути, — звертається до Злати.

— Шашлик скасувався, — говорить друг, коли дівчата біжать до будинку. — Пиво будеш?

— Ні. Ти довго плануєш тут сидіти? — беру серветку й витираю обличчя.

— Ну… Я сподіваюся, що до завтра, — розтягує п’яну усмішку.  

— Он як? Навіщо ж ти мене сюди висмикнув?

— А тобі не набридло киснути? Скільки можна жити на роботі?

— Відпустка була насиченою, тепер наздоганяю.