Розділ 2 "Злива з емоцій"

Ірина

— Злато, мені так незручно, — прикладаю долоні до щік. — Я така незграбна.

— Та заспокойся вже, — прицмокує подруга, — випере він свою футболку. Знайшла через що перейматися. Не бідняк, зможе і нову купити. Бачила, яке авто? А годинник на руці? Не хвилюйся, на одяг теж знайде гроші.

— Яка різниця — є в нього гроші чи ні? Мені треба бути уважнішою.

— Тобі потрібно менше картати себе. Панікуєш через будь-яку дрібницю. Так у вісімнадцять і посивіти можна. Не смій насуплюватися, — щипає мене за бік. — Кому ти будеш потрібною зі зморшками? Хіба діду з бабою, — хмикає, кусаючи морозиво. — Хочеш гризнути? — тикає мені його під носа.

— Ні, нічого не хочу, — зітхаю засмучено. Нервовий день. Спочатку я не знала, як сказати своїм про Тараса, а тепер ще й ця неприємність…

— Ну, тоді злижи з його футболки, — усміхається. — Ех, краще б ти у голі груди зацідила. Це виглядало б ду-у-у-же ефектно.

— Тобі смішно, а я вся палаю від сорому.

— Бачу, але ти дуже мила. Така собі школярка на першому романтичному побаченні. Тільки ти хлопців сплутала, — її усмішку гасить мій суворий погляд. — Немає сенсу хвилюватись. Ось побачиш, все налагодиться. Не думаю, що його гнівний тон якось пов’язаний з тобою. Краще розкажи мені про Тараса. У вас все серйозно?

— Не знаю, — зітхаю. — Я взагалі не очікувала, що він ось так візьме і приїде.

— Мужик, — подруга демонструє на своїй руці біцепс, якого не існує. — Що каже? Романтичний?

— Ну… — дивлюся чи нікого немає поряд. — Він поспішає. В усьому…

— А-а-а, — протягує тихо. — В усьому… Ну, що я можу сказати? Краще мовчи, не всі сучасні чоловіки люблять таких… недосвідчених дівчат, як ти. 

— Тобто я, по-твоєму, не сучасна?

Вона не встигає відповісти, бо розмову перериває дзвінок мого мобільного.

— Так, діду, — відповідаю поспішно.

— Іринко, де ти?

— Ми зі Златою біля магазину. А що?

— Та бабусі стало недобре. Може ти вколола б їй ліки?

— Звісно, — тілом миттю заволоділа паніка. — Я зараз буду, — відхиляю виклик, одразу йду до магазину.

Тарас просить друга відвезти мене додому. Знаю, що це незручно, але, попри тон Богдана, погоджуюсь, бо ситуація серйозна. Мова йде про здоров’я та життя рідної людини, у такі моменти я думаю лише про те, як швидко зможу допомогти.

Злата залишається чекати Тараса, щоб він не заблукав, а ми удвох сідаємо в авто. У салоні смачно пахне кавою, але дуже спекотно. Кількаденна задуха виснажила усіх. Хочеться дощу. Щоб холодні краплі охолодили спечені на сонці плечі та освіжили думки. Чоловік опускає скло на вікнах, проте гаряче повітря особливо ситуацію не рятує, лише волосся розтріпалося.

— Тут направо, — кажу перед поворотом.

— Дороги у вас паскудні, — бурчить, звернувши на мою вулицю.

— Вибачте, що потурбувала. І дякую. Ви мене дуже виручили.

— Краще на «ти», — відповідає тихо. — Що сталося?

— Бабусі погано. Тиск. Я вколю їй ліки.

— А ти вмієш? — звертає на мене погляд. У нього дуже гарні блакитні очі. Чисті. Схожі на літнє безхмарне небо, яке заплуталося у кронах дерев.

— Так, вчуся у медичному, — стискаю пальцями телефон, все більше хвилюючись. Він збільшує швидкість, і в цей момент мене переповнює вдячність за просте, але дуже необхідне людське розуміння. — Біля наступного будинку, — він не встигає повністю зупинити авто, я вискакую і мчу до хати. У таких ситуаціях завжди уявляю найгірший сценарій, який тільки може бути.

— Бабусю, що ж ти так? — видихаю, увірвавшись до їхньої з дідом кімнати.

— Зробили, як ти вчила, — промовляє дід, поправляючи їй подушку.

— Лежи, я зараз тиск поміряю, — дістаю ліки і тонометр. Роблю усе швидко. Моє серце зараз гупає швидше ніж її.

— Не дали тобі погуляти, — каже тихо.

— Пусте. Голова дуже болить?

— У скронях стукає.

— Колоти не буду, дам тобі пігулку.

— Може, воно так мине, дитино?

— Ні, потрібно випити, — йду на веранду, щоб набрати води.

— Твої друзі вже роз’їхалися? — виходить за мною дід.

— Ще ні, тільки у мене зараз немає охоти гуляти. Хіба посиджу з ними трохи, але спочатку почекаю, поки тиск стабілізується.

— Угу, посидь, — мугиче тихо й виходить на вулицю.

 У діда Андрія складний характер. Навіть моя ліпша подруга не викликає у нього симпатію. Відкрито дід про це не говорить, але я надто добре його знаю, щоб цього не помітити. Зазвичай він не обирає слів, говорить усе прямо, однак може змовчати, щоб не образити мене. Сьогодні саме той випадок.

І щось мені підказує, що Тарас йому теж не сподобається, але є надія, що дід про це не скаже відкрито.

Під моїм чітким контролем, бабуся випиває потрібні ліки. Сідаю, на стілець поряд, щоб через деякий час знову поміряти тиск. Якщо все буде нормально, піду шукати Тараса.

Ми познайомилися на початку травня, два місяці тому, у парку. Завжди усміхнений, веселий, говіркий. З ним легко та цікаво. З якоїсь невідомої причини, він проявив симпатію до мене, коли поряд була активна Златка. У порівнянні з подругою, я погано йду на контакт, але йому вдалося викликати до себе цікавість і симпатію. 

Ми зустрічаємося. Ну… Начебто. Тарас не озвучував жодних пропозицій, просто запрошує погуляти, у кіно, в кафе, а сьогодні несподівано вирішив приїхати. Казав, що сумує, і це зізнання неабияк мене потішило. 

Не знаю, як усе має розвиватися, бо не маю досвіду у стосунках, але гадаю, що у нас все йде непогано. Відчуття приємні, хоч мені не дуже подобається його надмірна наполегливість в деяких ситуаціях і любов до алкоголю. Інколи він перегинає палицю з його кількістю. Злата говорить, що то я така дика. Сварить мене за пасивність і таскає за собою на різні заходи у місті. Зізнатися чесно, я так від них втомилася, що досі не можу натішитись канікулам. До речі, готувати сьогодні шашлики було її ідеєю.