Розділ 1 "Невдалий відпочинок"

Богдан

— Ох і задуха, — вдихаю розпечене повітря, все більше дратуючись.

Здається, що я вже пів дня їду ґрунтовою дорогою, а їй немає кінця і краю. Темні хмари на горизонті обіцяють зливу, але поки вона дійде у цю глушину, я здохну. І занесло ж Тараса на край світу. Що він тут робить і чому не викликав таксі? Зараз його обіцянка розслабитись і відпочити виглядає насмішкою. Краще б я клімат-контроль полагодив, а не пхався в таку діру. Він не припиняє мене дивувати.

Доїжджаю до перехрестя й зупиняюся. Чудово! А далі куди? І де в біса той магазин з жовтою вивіскою? Дідько! Так і знав, що залишок дня полетить в прірву. Б’ю по керму. Від спеки плавляться мізки. Виходжу з авто. Село селом, в який бік не подивись. Авто в пилюці, наче його місяць не мили. Хочеться розвернутися і нехай він сам тут відпочиває. У дворі навпроти немає нікого. Де мені шукати той магазин? Хоча, майже впевнений, що він єдиний в такій дірі. Набираю номер Тараса, але сумніваюся, що хочу їхати далі. Серце рветься, коли бачу свій брудний автомобіль.

— Приїхав? — голосно запитує друг.

— На перехресті. Слухай, ти ще далі заїхати не міг?

— Звертай наліво і весь час прямо.

— І як ти зібрався відпочивати? Корів пасти?

— Вечір, вогнище, шашлик, море випивки, гарні дівчата… Ну, що з тобою?

— До вечора ще дожити потрібно.

— Старієш, Богдане. Раніше тебе не зупиняла відстань.

— Не забувай, заради кого я туди їздив, — бажання поїхати звідси стає сильнішим.

— Друже, потрібно хоч інколи розслаблятися.

— Зараз буду, — відхиляю виклик.

Схоже, Тарас вже набрався, подальша розмова не матиме сенсу. Він, на відміну від мене, вміє розслаблятися.

Сідаю за кермо, звертаю наліво й їду до тих пір, поки не впираюся в поле. В поле, бляха! З коровами. І де той магазин? Ох, я зараз закиплю. Що він забув у цьому селі? Дівку підчепив? Чому не міг це зробити серед цивілізації? Бачу якогось діда неподалік, виходжу запитати напрямок, якщо це взагалі те село і тут є магазин. Дурня якась. Наче мені немає більше чим зайнятися, як їздити і шукати п’яного Тараса.

— Діду, не підкажете, де тут магазин? — запитую голосно, але він не чує, косить траву і навіть не повертається в мій бік. — Діду?! — доводиться крикнути, щоб він звернув на мене увагу. — Добрий день, — полегшено видихаю, коли це стається. — Підкажіть, де тут у вас магазин з жовтою вивіскою.

— А він у нас один, — відповідає неприязно. — А ти кого шукаєш?

— Друга, — бурчу. Біс би побрав мого друга з його дівками.

— Не туди ти звернув, — відвертається, — направо потрібно було їхати.

— Дякую, — не затримуюсь, сідаю за кермо і на всіх парах мчу назад.

Це востаннє, коли я погоджуюся на його авантюри, більше ніякого відпочинку за межами міста, тим паче у цій глушині. Добре хоч переодягнувся у джинси та футболку, а не приїхав у костюмі прямо з офісу. Дорога займає хвилин двадцять, і кожна з них нарощує моє внутрішнє незадоволення.

— Нарешті, — видихаю, зупиняючись біля невеликої цегляної будівлі з колись жовтою вивіскою «Продукти». — Тримай себе у руках, Богдане, — бурчу сам до себе.

Все минає і цей день також пролетить. Ще дорогою до села я зрозумів, що ночувати тут не буду, тому посиджу трохи і поїду у свій спокійний зрозумілий світ. Біля магазину порожньо. Починаю сумніватися, що Тарас взагалі говорив про нього. Виходжу, кілька секунд стою, в очікуванні, а потім вирішую перевірити всередині. Я встигаю тільки відчинити двері, а тоді на мене налітає сяйливий вихор, вмазавши морозивом прямо в груди.

— Ой! — переляканий зойк врізається у вуха тривожним дзвінком. Я встигаю зловити дівчину, але ситуацію це не рятує — одяг зіпсовано. Мої долоні стискають тендітний стан негідниці, а на її чистому, юному обличчі безмежний жаль.

— Ти що зробила? — виходить хрипло. Не впізнаю свого голосу. Хочу відпустити її, але стискаю міцніше.

— Виб-бачте, — на мене дивляться перелякані волошкові очі. Пухкі вуста дівчини так близько. Від думки, що я з легкістю можу їх поцілувати тілом розповзається жар. — Я ненароком, — слова чути погано, у вухах шумить і серце так швидко колотиться, наче я не їхав, а біг до цього клятого магазину.

— Ірко, — гучний голос руйнує особливу мить, повертаючи мене у реальність. Я відпускаю дівчину, невдоволено зиркаючи на брюнетку з таким самим морозивом у руці.

— Хіх, ти що наробила? — дівчина ледь стримує сміх, кидаючи на мене зацікавлені погляди.  

— Ще раз перепрошую, я…

— Богдане, ти вже тут? — за спиною лунає голос Тараса і вся магія розсіюється.

Вона дивиться на нього, усміхається, а потім мій захмелілий друг незграбно її обіймає і чмокає у щоку. Дівчина червоніє, опускаючи очі. Хочу щось сказати, але на думку нічого слушного не спадає.

— Познайомся, це моя Іринка, — шкіриться, з’їдаючи її нетверезими очима.

— Дуже приємно, — тихо промовляє дівчина, нервово облизуючи рожеві вуста. Вона подає мені руку для привітання, ніби ми на якійсь діловій конференції, але вицвіла вивіска на фоні усе псує. Легко стискаю її холодні пальці, намагаючись вловити на собі погляд волошкових очей, однак вона відводить їх. — Вибачте за футболку.

— Та все нормально, — дивлюся на шоколадну пляму на своїх грудях.

— У мене є вологі серветки, — озивається інша дівчина. — Ось, — нишпорить у сумці, дістаючи упаковку. — Мене, до речі, Златою звати.

— Богдан, — ігнорую її кокетливу усмішку, приймаючи серветки.

Ситуацію вони не рятують, стало ще гірше.

— Вважай, що тобі пощастило з ексклюзивним візерунком, — плескає по плечу Тарас, поки Іра ніяковіє. — Ну, ходімо купимо пивка і можемо їхати, — рушає в бік магазину.

Дратуюся. Подумки сварю себе, що погодився на божевільну ідею Тараса й припхався сюди. Дівчата залишаються на вулиці, ми удвох заходимо до магазину. Продавця немає. Тарас уважно вивчає небагату вітрину з алкоголем.