Глава 15: Останній Дюйм

Обійми Закара та його дочки Анахити були моментом глибокої, несподіваної тиші посеред гірської ночі, що перервала напружене протистояння. Але ця тиша була оманливою. Закар, цей суворий ватажок Ордену Змієловів, тримав дочку однією рукою, а його пронизливий погляд, повний невисловлених запитань і ледь стримуваної люті, був спрямований просто на Лорда. У ньому читалося очікування негайних пояснень.

Лорд відчув, як уся увага в таборі миттєво переключилася на нього. Його воїни, хоч і не розуміли всіх тонкощів, усвідомлювали, що ситуація різко змінилася. Грін та Отець Тук теж дивилися на нього, їхні обличчя були сумішшю тривоги й очікування — вони розуміли, що кожне його слово матиме вагу. Спис Лонгіна, який доти був спокійний, тепер почав ледь помітно вібрувати, ніби передчуваючи розвиток подій.

Лорд зробив крок уперед, щоб показати відсутність ворожості, але зберігаючи повну готовність до будь-якого розвитку подій. Його позиція була твердою.

— Ватажку Закаре, — почав він, його голос був рівний і спокійний, без тіні виправдання чи слабкості. — Ваша дочка в безпеці. Вона не бранка, а гостя, яку ми звільнили з рук Султана Ахіма, після того як взяли його місто.

Лорд дозволив своїм словам повиснути в повітрі, даючи йому можливість усвідомити.

— Султан Ахім, — вів далі Лорд, — поліг. Його гарем, як і все його багатство, дістався переможцям. Ми взяли лише те, що вважали цінним. І ваша дочка, Анахита, опинилася серед тих, хто був «звільнений» нами від долі рабині в його палаці. Ми не завдали їй шкоди. Ба більше, вона була під моїм особистим захистом, поводження з нею було належним її становищу.

— Ми прямували назад до «Медового Кухля», коли ваша поява перервала наш шлях, — Лорд перевів погляд з Анахити на Закара. — Вона може підтвердити кожне моє слово. Якби ми хотіли їй зла, її б тут не було.

Очі Закара вивчали Лорда, зважуючи кожне слово, кожну інтонацію. Його погляд ковзнув по Спису Лонгіна, потім повернувся до Лорда. Він бачив його рішучість і, можливо, відчув щирість у його словах, або ж просто оцінив співвідношення сил і невигідність конфлікту в цей момент.

Анахита, все ще притискаючись до нього, дивилася то на Лорда, то на свого батька, ніби чекаючи на вирок.

Нарешті Закар кивнув. Це був не жест згоди, а радше визнання факту, жест ультиматуму, сказаний з гідністю.

— Добре, — промовив він, його голос знову став твердим, але тепер у ньому не було ні краплі ворожості, лише непримиренність ватажка. — Тоді я заберу свою дочку назад. Вона дитя пустелі й вільна людина. Їй не місце в гаремах султанів і не місце серед ваших... воїнів. — Він злегка відсторонив Анахиту, але продовжував тримати її за плечі.

Лорд, звичайно ж, погодився. Сперечатися через одну наложницю, навіть таку «цінну» — яка, до того ж, виявилася дочкою такого впливового ватажка, як Закар, — було б вершиною дурості. Особливо зараз, коли під ними ховалася куди серйозніша проблема.

— Вона вільна, — відповів Лорд, роблячи жест рукою, запрошуючи його забрати її. — Завжди була вільна. Ми просто вказали їй шлях до свободи від рабства Султана. Я радий, що вона знайшла свого батька.

Анахита, почувши його слова, підняла голову, і в її очах промайнула вдячність.

Закар кивнув йому, на його обличчі з'явилася тінь поваги, яку він доти ретельно приховував.

— Дякую, — сказав він, і в його голосі прозвучало щось схоже на вдячність, але одразу ж зникло. Він обійняв дочку міцніше і зробив крок назад.

Тепер, коли це питання було залагоджено, Закар подивився в бік катакомб, його погляд став похмурим і зосередженим.

— Я відчуваю це, — вимовив він, його голос був глухим, ніби виходив із надр землі. — Змія прокинулася. Ви сколихнули те, що спало століттями.

Лорд кивнув.

— Ми зіткнулися з Культом Змії внизу. Вони проводять ритуал, щоб пробудити щось. Нам довелося відступити, їх занадто багато. І їхній ритуал...

— Їхній ритуал живить її, — закінчив Закар, його погляд став ще пронизливішим. — Вони дурні. Думають, що зможуть керувати древньою силою. Але Змія не знає поклоніння, вона знає тільки голод.

Він знову глянув на Спис Лонгіна, і в його очах з'явився новий вираз — суміш благоговіння і глибокої тривоги.

— І цей Спис... він кличе. Він притягує те, що спить. Він — ключ. До її звільнення. Або до її ув'язнення.

Можливість союзу, або принаймні тимчасового перемир'я, прорізалася крізь напругу. Закар та його Орден Змієловів були явно знайомі з природою загрози. І вони, здається, були на їхньому боці в цій битві з древнім злом. Це було куди важливіше, ніж будь-яка наложниця.

Закар, переконавшись у безпеці своєї дочки й отримавши запевнення Лорда, повернувся до нього. Його погляд був серйозний, а в голосі тепер чулася не лише мудрість, а й попередження. Він дивився в бік катакомб, де вирувало древнє зло.

— Ви сколихнули те, що спало століттями, — повторив Закар, його голос був глухим. Він перевів погляд на Спис Лонгіна, який тепер спокійно світився в руці Лорда, немов у відповідь на його слова.

— Культ Змії намагається пробудити його, — сказав Лорд, підтверджуючи його слова. — Їхній ритуал, їхні співи... Вони живлять цю сутність.