Медея

Медея була рада повернутися на місце. Взагалі, вона не вельми любила, коли її чіпали – торкалися немитими пальцями, розстібали грубими рухами її застібку. Вона чудово розуміла, що, по суті, для цього її і створили, проте кожна примірка однаково приносила дискомфорт. 
Медея трохи посовалась на оксамитовій подушці і полегшено блиснула.
– Ти надто вередлива, – почувся поруч осудливий шепіт Катаріни. – Могла б хоч трохи постаратися. Ну що тобі буде – там блиснути огранюванням, там зловити пару відблисків.
– Я не вередлива, – відмовила їй Медея, – просто не хотіла, щоб вона мене купувала. Ти ж бачила її шию – вся в червоних плямах. Та і я б потонула в її десяти підборіддях!
– А ти в нас, звісно ж, гідна більшого, – уїдливим тоном продовжувала моралізаторство Катаріна, поблискуючи всипаним діамантами жовтим золотом. – Крихітко, ми не в той час існуємо, щоб людьми перебирати. Подивися навколо! Такі крамнички, як наша, скоро зовсім загнуться. Якщо будеш і далі вибрикуватися – тебе швидко на хрестик православний переплавлять. Навіть імені не дадуть, тільки артикул. Ти цього хочеш?
– Ні, – невдоволено буркнула Медея. 
Вона розуміла, що Катаріна має рацію. Вже понад рік Медея стояла в головній вітрині, але так досі й не знайшла Носія. Всі знали, що чекає на тих, хто затримується. Спершу тебе ставлять під скло в залі, потім знімають з індивідуальної подушечки і виставляють на загальній вітрині, потім вирушаєш до шухляди під вітриною, а звідти – на переплавку.
– Чула про Ніжне Сердечко? – прохрипів з верхньої полиці Рікардо, і по його викладених у вигляді серця рубінах промайнула тінь. – Учора на переплавку віддали. А він дев'ять місяців у головній вітрині простояв. Минулого сезону його двійників розбирали за милу душу, особливо на Святого Валентина. А тепер що? Був із діамантами, а зараз камінчики повидирають – і в тигель.
По вітрині прокотився скрегіт металу.
– Дуже смішно, – сказала Катаріна із докором. – Обхохочешся. – Потім додала в бік Медеї, вже тихіше. – Я не жартую, люба. Ти хоч і красива підвіска, але довго тебе тут тримати не будуть. Я от стараюся, роблю по три-чотири примірки на день, а все одно й досі оксамит протираю.
Медея сумно блиснула гранню. 
Подібна розмова відбувалася не вперше. Багато підвісок ладні були все каміння віддати, аби отримати стільки ж уваги, скільки її мала Медея. Але вона вперто не хотіла обирати собі Носія і робила все можливе, щоб раз по раз повертатися назад у вітрину. Виною тому була мрія. Світла й блискуча, як діамант – знайти свого Ідеального Носія. Безсумнівно, вона не якась там сережка зі скельцем замість каменю, аби вірити в подібні казки. Але, тим не менш, десь у глибині своєї металевої душі, Медея завжди знала, що чекає на когось особливого.
Це трапилось багато місяців тому, в холодному та мокрому листопаді. За склом лив надокучливий дощ, а нахабний вітер грубо тріпав карниз над ювелірною крамницею. Люди, тікаючи від негоди, метушливо проносилися повз вітрину під грибами парасольок. У такий дощ тільки божевільний надумає зупинятись та розглядати прикраси, тому у вітрині ніхто особливо й не відсвічував. Медея любила таку погоду за її меланхолійний спокій. Вона ліниво спостерігала, як по склу сповзають діамантові краплі, а вода викривляє гамірливу вулицю і перехожих, що снують по ній. Раптом вона вперлася поглядом у два смарагди. Їй знадобилося кілька митей, перш ніж вона зрозуміла, що це зовсім не каміння. Це були два абсолютно прекрасних смарагдових ока. Медея на мить навіть забула, як виблискувати. Яскраве світло софітів відбило її образ на склі вітрини, і він чітко вмостився на витонченій шиї дівчини. Вони поєднувалися так ідеально, так гармонійно – світле коротко стрижене волосся, білосніжні гострі ключиці, усміхнені смарагдові очі та елегантна підвіска-крапля. Медея не могла собі уявити, що коли-небудь почуватиметься настільки на своєму місці. Не встигла вона блиснути дівчині через вітрину, як та розвернулася і зникла за стіною проливного дощу.
Відтоді Медея вперто відмовлялася виблискувати для потенційних Носіїв. Вона розуміла, що грає з вогнем, але нічого не могла із собою вдіяти. Як можна думати про іншого Носія, коли ти майже доторкнувся до ідеалу? Катаріна постійно казала їй забути безглузді фантазії і змиритися, але Медея міцно трималася за свою мрію, як замочок-карабін за ланцюжок.
Минув черговий місяць, а за ним – ще один. Медею перенести до загальної вітрини, а потім і зовсім заховали в куток, де жалюгідне освітлення не давало як слід грати її гранями. Але Медеї, якщо чесно, і не хотілося. Всі друзі з головної вітрини заслужили своє щастя і давно знайшли Носіїв, а їхнє місце зайняли інші вкриті діамантами каблучки та витончені браслети. Медея знала, що з дня на день її відправлять на переплавку, відчувала це кожним камінчиком. 
"Чи заслужила я такої долі своєю впертістю? – розмірковувала вона. – Може,  варто було послухатись Катаріни?”
З роздумів її висмикнула рука продавця. Медея і скрипнути не встигла, як її силою заштовхали в картонну коробку. Навіть оксамитової подушечки на дно не поклали. Вмить стало темно і холодно.
"Ось і все," – сумно подумала вона.
Несподівано сильно тряснуло. Коробочка відкрилася, і всередину увірвалося нестерпно яскраве сонце. Воно пронизало Медею своїми променями і розкидало на всі боки різнокольорових зайчиків. За мить Медея побачила два усміхнені смарагдові ока.
– Я так боялася, що не встигну, – ніжно прошепотіла їй дівчина. – Нарешті ти моя.
Діамантова підвіска-крапля радісно блиснула у відповідь.