Глава 5

Кіра сиділа на підвіконні, вдивляючись у нічну вулицю. На календарі було п’яте листопада, і до дня її народження, коли їй виповниться сімнадцять, залишалося всього три дні. За вікном йшов дощ. Люди поспішали у своїх справах, міцно стискаючи в руках парасолі. Кіт терся об ногу, вимагаючи уваги. Кіра почухала його за вухом.

— Ходімо спати, хитрюго, — сказала вона, підхопивши кота на руки.

Кинувши погляд на фотографію, що висіла на стіні, Кіра тихо промовила:

— На добраніч, бабусю.

Забравшись у ліжко, вона вкрилася ковдрою. Спати не хотілося, та варто було голові торкнутися подушки — Кіра миттєво заснула.

…І опинилася поруч із бабусею. Евеліна виглядала помолоділою, але все такою ж рідною. Вона усміхнулася внучці й жестом показала на дзеркало. Біля нього, як і багато років тому, стояла Хелена. Вона притискала до поверхні амулет і голосно виголошувала:

— Хаскані ламар Тінемара! Хаскані ламар Тінемара! Хаскані ламар Тінемара!

Слова луною розходилися в повітрі, наповнюючись зловісним змістом. Евеліна кивнула, підтверджуючи правильність думок Кіри, і, рушивши слідом за Хеленою, поманила внучку рукою.

— Бабусю! — вигукнула Кіра й різко підхопилася на ліжку, міцно стискаючи медальйон.

***

Вранці дівчина опинилася в бабусиному домі, поруч із великим дзеркалом. Вона й сама не розуміла, чому так стрімко сюди примчала, але внутрішній голос підказував: це важливо. І вона беззастережно йому довірилася.

Знявши куртку, Кіра дістала медальйон. Див не чекала, але хотіла спробувати. Щось підказувало, що слова, почуті уві сні, були саме тими.

Кіра приклала медальйон до поверхні дзеркала й відчула, як від нього виходить тепло. Потім, набравши побільше повітря, промовила:

— Хаскані ламар Тінемара!

Медальйон відгукнувся на поклик потоком жару, а дзеркало миттєво вкрилося зеленкуватими тріщинами, які, розходячись, відкрили прохід. Не було ні ряби, ні хвиль, які вона очікувала від порталу. Двері розчинилися, ніби давно чекали дорогу гостю.

У прорізі Кіра побачила зелену, неземну траву, яскравий сонячний день, коней, що паслися, і Хелену, яка радісно усміхалася їй. А поруч із нею...

— Бабусю! — здивовано вигукнула Кіра, стискаючи медальйон, і ступила в портал.

Двері зачинилися за її спиною, а Кіра опинилася в обіймах значно помолоділої Евеліни. Зараз їй було не більше сорока, але Кіра впізнала її одразу.

— Привіт, рідна. Як же я рада тебе бачити! — промовила Евеліна.

Кіра міцно притулилася до бабусі, заплющила очі, намагаючись повірити в реальність того, що відбувається. У цю мить вона почула дивний, наростаючий свист і сильний подих вітру. Озирнувшись, щоб зрозуміти, що відбувається, дівчина побачила, як приземляється дракон. Величезний, лускатий, із золотавим блиском в очах, він опустився за кілька кроків від них.

І, як у далекому дитинстві, коли Евеліна показувала їй старі гобелени, з уст Кіри вирвалося:

— Вау!

— Як же я скучила за цим твоїм «Вау», — з ніжністю промовила Евеліна, відсторонюючись і дивлячись на внучку.

— Бабусю, де це я? — Кіра й досі не могла відвести погляду від дракона.

— Ласкаво просимо до Тінемару, — сказала Хелена й теж обійняла Кіру. — Ходімо, ми тобі все розповімо.

— І покажемо, — додала Евеліна, підморгнувши. Вона взяла Кіру за руку й повела геть від порталу.

***

Морвана відчула прихід Кіри. Сплеск енергії від переходу полоснув чуття злої відьми й змусив її насторожитися. Останні дні вона тріумфувала, передчуваючи легку перемогу. Повернути Смертного у його світ місцеві мешканці не могли — у них не було жодного шансу. Та й відкрити портал самостійно їм було не під силу.

Але він відкрився. За кілька днів до повноліття Смертного.

А якщо відкрився одного разу — отже, зможе відкритися знову. Цього Морвана допустити не могла. Її плани на Тінемар були надто грандіозними.

— Звідси ніхто не піде, — прошипіла відьма.

Вона зібрала до мішка зілля та артефакти, які могли знадобитися для запечатування порталу, й поспішила туди, звідки прийшла Кіра.

***

Кіра сиділа за столом і наминала солодощі за обидві щоки, тішачи Евеліну не лише апетитом, а й квітучим виглядом. Одночасно з трапезою вона слухала розповідь бабусі про Пророцтво та власну вирішальну роль у ньому.

— Тільки ти зможеш допомогти, — завершила Евеліна, її погляд став серйозним.

— Ми сподіваємося, що завдяки тобі Тінемар зможе вціліти й стати для тебе другим домом, — додав маг Сарк.

— Звісно, я допоможу, — відповіла Кіра. — Кого ж я маю вивести?

Хелена, наче тільки й чекала цього запитання, відчинила двері й впустила до кімнати Аліка, вдягненого в ельфійські обладунки. Роки, проведені в Тінемарі, не минули для нього дарма. Це був вродливий юнак, загублений у чужому світі. Він справив на Кіру таке сильне враження, що вона навіть перестала їсти.

— Це Алік. — А це Кіра.

По тому, як вони дивилися одне на одного, без слів було зрозуміло — вони сподобалися одне одному. Погляд Кіри, повний здивування, зустрівся із сірими, вже потеплілими очима Аліка.

Кіра кивнула, приймаючи свою долю. У ту ж мить до приміщення вбіг ельф.

— Морвана відгороджує портал! Якщо не прорвемось зараз — завтра буде пізно!

— Тоді йдемо, — сказала Кіра, миттєво приймаючи рішення, й простягнула руку Алікові.

— Дракони допоможуть із повітря, а ми розчистимо шлях на землі, — промовив ельф. — Відьми теж підключаться. Ходімо!

Дорогу до порталу Кіра пам’ятала смутно. Це була боротьба зі стихіями — з вітром, водою, лісом і дикими звірами. Морвана використала всі свої сили, аби зупинити їхній рух, але група впевнено просувалася вперед. Алік, навчений ельфійськими майстрами, захищав Кіру й уже тричі врятував її від нападів диких істот.

Скільки тривала ця битва, Кіра не знала, але в якийсь момент ліс, створений Морваною, відступив. Перед нею відкрилася знайома галявина, де зовсім нещодавно стояв дракон.

— Не гай часу! — почула Кіра голос Евеліни.