Глава 4

Висока Зала Ради, розташована у стародавньому крилі замку Лорк, дихала віковою історією, проте не здавалася похмурою. Крізь потрійні стрілчасті вікна до приміщення лилося чисте денне світло, пом’якшуючи суворість кам’яних стін.

Стелю з темного, відполірованого до блиску кедра підтримували різьблені дубові балки. Основним джерелом світла, що надавало залу тепла й урочистості, були три масивні бронзові люстри, підвішені на товстих ланцюгах. У їхніх глибоких чашах горіли сотні воскових свічок — їхнє м’яке, золотаве полум’я не лише розганяло тіні, а й наповнювало повітря тонким ароматом меду та ладану.

Стіни прикрашали величезні, вже трохи вицвілі гобелени, що зображали сцени давніх битв, де герої Тінемара билися пліч-о-пліч із драконами. Попри вік, фарби — глибокі сині, бордові та золоті — усе ще зберігали свою урочисту силу. Між гобеленами, на тлі світлого пісковику, висіли карбовані герби десяти шляхетних Домів, кожен із яких відображав своє місце в ієрархії Ради.

Підлогу вкривали товсті килими, візерунок яких, із перевагою червоного та темно-зеленого кольорів, здавався здатним поглинати будь-які звуки, окрім найрізкіших, створюючи атмосферу таємничості й зосередження.

У центрі зали домінував довгий стіл, вирізьблений із цільного шматка мореного дуба. Його поверхня, подряпана часом і прикрашена благородними шрамами, відбивала світло свічок, немов гладінь води. Навколо столу, на рівній відстані один від одного, стояли десять масивних стільців із високими спинками, оббитих темно-зеленим оксамитом. Здавалося, кожен із них терпляче чекав свого господаря — члена Ради, для якого цей стіл був осердям влади й рішень.

Попри сувору архітектуру замку, це приміщення залишалося не холодною твердинею, а теплим і світлим серцем влади — місцем, де перепліталися історія, обов’язок і доля.

Двері розчинилися, пропускаючи двох ельфів — їхні сріблясті волосся поблискували у світлі люстр, — за ними ввійшов гном у кованих обладунках, маг із посохом із чорного дерева і, нарешті, відьма.

Сарк, не відриваючи погляду від гобеленів, продовжив перервану думку:

— Це він. Я знаю, — глухо, з неприхованим занепокоєнням мовив Сарк. Він потер перенісся, намагаючись утихомирити головний біль. — Дракони бачили його в Озерних Відьом. Поки що він не залишає тих місць. Вони тримаються на відстані й уважно спостерігають за ним. Як і відьми.

Ауріка ледь похитнулася, її намисто тихо дзенькнуло.

— Озерні Відьми не призивали смертного. Це не наша провина, — почала вона, але її перебив рівний, владний голос Старшого Ельфа.

— Ми нікого не звинувачуємо, Ауріко, і не шукаємо винного, — промовив Ельф. — Ми шукаємо рішення.

— Правильно, — підтримав його Другий Ельф. — Зараз Хелена скаже, скільки енергії залишилося в медальйоні, і тоді вирішимо, що робити далі.

— Порадувати вас мені нічим, — озвався знайомий голос, і Хелена вийшла з напівтемряви у коло світла. — Він повністю виснажений. Підтримання життя Евеліни забрало надто багато сили. На відновлення потенціалу Ключа знадобиться років із двадцять. А такого часу в нас немає. Доведеться шукати інше рішення.

Седрик нахилився вперед; збентеження на його обличчі змінилося щирим нерозумінням.

— Я не розумію, — вимовив гном, окинувши поглядом гобелени. — Це ж дуже давнє пророцтво. Може, воно втратило силу? Про нього вже ніхто й не пам’ятає.

— Не втратило, — відповів Сарк; його очі блиснули з-під густих брів. — Я вже відчуваю рух темних енергій. Процес запущено з його прибуттям.

— Та він же хлопчисько! — заперечив гном.

— Поки що, — спокійно парирував Старший Ельф.

— Він виросте, — підтримала Ауріка, і її голос став загрозливо рівним. — І тоді...

— І що тоді? — вибухнув Седрик, уже не в силах терпіти натяків і недомовок. — Ви хоч скажіть, що в тому пророцтві!

Сарк важко підвівся зі стільця. Не мовивши й слова, він підійшов до стіни за спиною Старшого Ельфа, де висів великий гобелен. Сарк різко смикнув край тканини.

Гобелен з глухим, запиленим звуком упав на підлогу.

Під ним, на голій кам’яній кладці, виднівся не просто мур. У холодних каменях, ніби розпеченою магмою вулкана, проступали руни Пророцтва трьох обманутих відьом. Світло рун тремтіло, немов живе, а їхнє помаранчеве сяйво відкидало на обличчя членів Ради тіні, схожі на крила Ангела Смерті.

Тиша в залі згусла, мов смола. Здавалося, навіть свічки перестали тріщати.

Сарк указав на світні письмена, і його голос знову набув тієї тривожної сили:

Коли Смертний ступить на землі Тінемара,

зітхне вітер доль, і крила Ангела Смерті

укриють ваш світ від світла.

Меч його здійметься — не для битви, а для суду,

і кожен, хто дихає,

почу́є своє ім’я в безмовності вечора.

Якщо піднімете руку на Дитя —

паде́ тінь на всіх,

і кров його стане печаттю,

що не змиє ні час, ні сльози.

Та якщо повернете його до світанку зрілості,

Смерть відверне обличчя,

і світанок продовжить життя світові.

Лише знайте:

той світанок не буде прощенням,

а лише відстрочкою розплати.

Не виконаєте —

і три роди, ним обрані, зникнуть,

мов зорі, згашені світанком.

А решта схилять коліна перед Темрявою,

і вік болю стане мірою ваших днів.

Так сказано. Так буде.

І нитка долі тремтить —

чекає лише руки, що наважиться її перерізати.

Останні слова Сарка розлетілися під склепіннями зали, множачись у гулке відлуння, що прокотилося тілом кожного присутнього крижано́ю хвилею, змушуючи мимоволі здригнутися й породжуючи гостре, тривожне передчуття.

Тиша, що згусла над столом, була важкою й липкою. Погляди всіх присутніх металися між світними рунами.

— Ого... — нарешті видихнув Седрик, смикнувши себе за бороду. — Мене від самих слів аж морозом пройняло. Слухайте, я, може, в магії не тямлю, але ж мають існувати якісь способи зняти це прокляття? Інші ж...

— Спосіб є, — важко зітхнувши, промовив Старший Ельф. — Відьми зазначили, що прокляття втратить силу лише тоді, коли Дитя Смертного знайде у Тінемарі свою любов. І їхня любов буде взаємною.