Глава 3

Ні Евеліна, ні Хелена не знали, що, застосувавши магію переходу, вони випадково активували ще один портал.

Дзеркало — точна копія того, що знаходилося в будинку Евеліни — було заховане у підвалі старої будівлі за тисячі кілометрів від них. Воно ожило тієї ж миті, коли Хелена відкрила прохід. Зеленувате сяйво розлилося підвалом, розбудивши тринадцятирічного хлопчину, що спав там.

Цікавість переважила страх, і він обережно пішов подивитися, що відбувається. Визирнувши з-за гори коробок, хлопчисько з подивом завмер: крізь напівкруг, що світився, виднілися озеро, білий пісок, дерева і ласкаве сонце. Там був теплий літній день, тоді як тут йшов холодний дощ.

Він підійшов ближче, простягнув руку — і з подивом побачив, як вона проходить крізь світло. Роздуми тривали лише мить. Затамувавши подих, хлопчисько зробив крок уперед і, під дзвінкий, зловісний сміх, перетнув межу між реальністю і Тінемара.

Портал тут же зачинився.

***

Високо над похмурим лісом, пронизуючи сіре небо, височіла Чорна Вежа. Її щербаті стіни з темного каменю, здавалося, увібрали все світло, а гострокінцевий шпиль ніби дряпав низькі, свинцеві хмари. Жодне живе дерево не росло в радіусі милі — лише бурі, висохлі кущі чіплялися за кам'янисту землю, наче намагалися втекти від цієї проклятої аури.

У найвищій кімнаті, що служила відьмі обсерваторією та лабораторією, панувала напівтемрява. Світло ледь пробивалося крізь вузькі вікна, затягнуті ґратами. Тіні танцювали по стінах, заставлених полицями з запорошеними фоліантами, склянками з каламутними рідинами та дивними артефактами. Тут завжди пахло гіркотою трав, холодним металом і чимось древнім, не з цього світу.

У цьому мороці сиділа вона — Морвана. Незважаючи на стародавню злість, вона виглядала молодою, майже прекрасною, але ця краса була холодною та підступною. Бліда шкіра, яка, здавалося, не знала сонця, обтягувала гострі вилиці; довге чорне волосся спадало по плечах, а очі нагадували уламки темного льоду, у глибині яких мерехтіла безжальна воля. Губи зазвичай були вигнуті у зневажливій посмішці. На ній була важка оксамитова сукня, розшита сріблом у вигляді змій та рун. На тонких пальцях поблискували каблучки з похмурим камінням, а на шиї висів амулет у формі перевернутої зірки.

Зараз Морвана сиділа, схилившись над гладкою вугільно-чорною кулею, що спочивала на різьбленій обсидіановій підставці. У її глибинах, мерехтячи тьмяним світлом, виник образ хлопчини, який робить крок крізь сяючий портал. Куточки губ відьми повільно поповзли вгору, перетворюючи звичну посмішку на широку, зловтішну.

— Так-так… Ласкаво просимо, заблукала душе, — прошепотіла вона. У її голосі дзвеніла хижа радість. — Яка удача!

Морвана ляснула в долоні, і всією вежею прокотився її торжествуючий сміх, відбиваючись луною від стін і змушуючи завмерти навіть вітер за вікнами.

***

Тієї ж миті, коли Морвана святкувала свою знахідку, старий маг Сарк різко схопився за скроні, відчуваючи, як тремтить повітря. Рух темної магії став відчутним — і це могло означати лише одне: стародавнє пророцтво почало збуватися.

— Не може бути… — прохрипів Сарк і вперше за десятиліття маг злякався по-справжньому.