Глава 1

Сонце хилилося до заходу, забарвлюючи важкі дубові колоди котеджу в м'який помаранчево-сірий відтінок. Двоповерховий будинок, наполовину прихований за пишними кущами англійських троянд та кучерявого плюща, виглядав як величний, але водночас гостинний притулок. У повітрі стояв густий, солодкуватий аромат квітів і старого дерева.

Усередині, біля підніжжя широких сходів, залитих світлом від заходу сонця з великого вікна, стояла Евеліна. Їй було близько сімдесяти, але трималася вона з грацією, якій могли б позаздрити молоді балерини. Пряма спина, високо піднята голова, а на ній — густе сріблясте волосся, зібране у бездоганний пучок. На Евеліні був темно-синій, ідеально пошитий костюм зі щільного кашеміру.

Скромний виріз відкривав лише частину ланцюжка, а під тканиною, у яремній западині, спочивав медальйон Уробороса. У його центрі — невеликий, бездоганно огранений смарагд, що іноді спалахував у вечірньому світлі яскравим зеленим вогнем — точним віддзеркаленням очей самої Евеліни. Ця прикраса була для неї не просто коштовністю, а особистим талісманом, з яким вона ніколи не розлучалася. Уся її постава випромінювала спокійну впевненість та внутрішню гідність.

Лише очі — яскраві, смарагдово-зелені — видавали легке хвилювання, з яким вона дивилася на вхідні двері.

Коли двері розчинилися, у тихий хол, що пахнув деревиною та квітами, увірвався вихор дев’ятирічної енергії на ім'я Кіра.

Кіра була втіленням літа, пилу і пригод. На ній був вельветовий комбінезон кольору охри, вже добряче забруднений, та яскраво-червоні кросівки, явно не призначені для парадних виходів. Каштанові кіски наполовину розплелися, а вимазане обличчя сяяло усмішкою.

— Бабусю! — дзвінкий, щасливий вигук розколов тишу будинку.

Евеліна — статечна, впевнена жінка — миттєво скинула із себе всю манірність. На її обличчі з'явилася ніжна, любляча усмішка, що пом'якшила суворі риси. Вона міцно пригорнула онучку до себе.

Схиливши голову, Евеліна подивилася в ті самі — пустотливі та яскраві — зелені очі, що й у неї самої. Тільки в них ще не було мудрості — лише неприборкане, безмежне щастя.

— Ти вся в багнюці, мій скарбе, — м'яко прошепотіла Евеліна, перш ніж поцілувати онучку в маківку.

— Це не багнюка, бабусю! Це нові візерунки на моїх речах! — з гордістю заявила Кіра, міцніше притискаючись до неї.

Евеліна розсміялася тихим, глибоким сміхом. Коли вона трохи відсторонила онучку, погляд дівчинки на секунду затримався на тьмяному сріблі, що промайнуло під одягом, — на дивній прикрасі.

Евеліна відпустила Кіру, але рука машинально притиснула смарагдовий медальйон, ніби намагаючись захистити його від невидимої загрози.

— Що це в тебе? — запитала Кіра і простягла маленьку, забруднену руку, щоб торкнутися смарагда.

Евеліна зітхнула. Спокій, який вона так ретельно оберігала, почав руйнуватися. З важким серцем вона відпустила тканину і двома пальцями витягнула назовні тонкий ланцюжок із медальйоном Уробороса.

Змія з тьмяного срібла, що кусає власний хвіст, та яскравий, мерехтливий у напівтемряві смарагдовий камінь у центрі — артефакт притягнув погляд Кіри, мов магніт.

— Це... талісман, — почала Евеліна, але не встигла договорити.

Пальці Кіри м'яко торкнулися поверхні стародавнього смарагда.

Тієї ж миті Евеліну пронизав різкий, нестерпний біль — немов крижаний кинджал встромився прямо в серце.

Вона шумно видихнула. Біль був таким раптовим, що Евеліна похитнулася.

Раз!

Кіра здивовано подивилася на бабусю. Евеліна спробувала випрямитися, відштовхнутися від онучки, але тут же відбувся другий, сильніший удар.

Другий!

Голова закружляла, а темно-зелений колір смарагда на мить злився з темрявою. Евеліна зі стогоном випустила повітря з легень. Коліна підігнулися, і вона важко опустилася на дерев'яну підлогу, незграбно привалившись до краю дивана.

Третій!

Третій удар виявився найсильнішим. Він змусив її тіло зігнутися навпіл.

Кіра з жахом спостерігала за стражданням бабусі.

Евеліна, стиснувши зуби, зібрала залишки сил. Вона вигнулася, вчепилася пальцями за м'яку оббивку дивана і, важко волочачи ноги, з великими зусиллями дісталася оксамитового ложа. Вона звалилася на нього, не дбаючи про поставу, прикрила долонею серце і заплющила очі.

— Бабусю! Бабусю! Що з тобою?! — наляканий, тремтячий голосок Кіри долітав до її свідомості, але полегшення не приносив.

Тіло, вірне їй сім десятиліть, зрадницьки відмовляло. Біль повільно відступав, залишаючи за собою крижаний холод та абсолютну, гнітючу ясність.

«Схоже, настав час», — промайнула в голові Евеліни запізніла думка.

Вона мусила сказати Кірі. Мусила розповісти про світ Тінемара.

— Бабусю! — знову закричала Кіра і, запанікувавши, потрусила руку, яку та стискала.

Евеліна застогнала, але розплющити очі або відповісти не змогла. Вона лежала на оксамитовому дивані, як статуя, поки онучка тремтіла над нею. Уся затишна, надійна атмосфера будинку в одну мить звалилася.

І в цю мить пролунав дивний звук.

Тонкий, ледь чутний — він нагадував відлуння дзвону, що долетів крізь товщу води або величезну відстань. Це був звук, який не повинен був існувати у звичайному світі.

Разом із ним на дзеркалі в повний зріст, що стояло неподалік, пішла брижа — спершу легка, як по воді. Потім вона перетворилася на швидку, темну хвилю, яка, здавалося, спотворила мідь карбованої рами. Поверхня твердого скла обернулася на мерехтливу субстанцію, що переливалася і сяяла зеленим світлом.

Дзеркало тріснуло, але не розбилося. Воно відчинилося, випускаючи із Задзеркалля дивних гостей.