Самаель

Люди думають, що Пекло – це місце. Насправді Пекло – це вони. Кожен з них – цілий світ. Кожен з них схожий на сферу світла у порожнечі: вони кружляють, стикаються, поглинають одна одну, іноді намагаються злитися у єдине ціле, - але насправді - усе це на самоті. Цю іскру дав їм Творець: вони самі собі Світи й Творці. Жоден Творець не зможе утримати у своєму Світі рівного собі, тому вони самі, навіть коли разом. Якщо в одній Сфері й поміщаються двоє, то один – Творець, а інший – Раб… Та й цього Творцеві мало. Щоб творити, Він розділяє себе навпіл: добро-зло, світло-пітьма, холод-жар, - і стає сам собі Творцем і Рабом. Люди – це Пекло.
А ми – частина Єдиного. Наша суть – одна. Ми – рій. Ми – іскри у живій полум’яній ріці. І ми пропалюємо наскрізь ці Світи. Ми не несемо зла чи добра – такі умовності існують тільки у роздвоєних людських душах. Ми ж – лише втілення. Ми краплі, котрі несе потік від Незгасимого Джерела Полум’я крізь сфери Буття. Ми пронизуємо оболонку за оболонкою, пробиваючи собі шлях крізь світи. Для нас люди – це Пекло, а людство – русло полум’яної ріки, що прокладає свій шлях вгору.
Ми й вони, і Всесвіт – це сон Творця, його фантазія. Колись ми прорвемо останню оболонку Буття і вийдемо назовні. І тоді Він прокинеться, перестане дивитися сон про наш Всесвіт, а ми – перестанемо бути частиною його Сфери. Всесвіт зникне, припинить бути іграшкою та грою Його розуму. Ми станемо Реальністю. Можливо назавжди, можливо на мить, або менше. У тому місці, поза Буттям, не існуватиме часу. Адже час – це лише тінь думки Творця…
А поки що ми горимо і пробиваємо, ми живемо з усіх сил, щоб стати справжніми.
Я дивлюсь крізь них широко заплющеними очима. Я посміхаюсь. Моя оболонка звивається у муках, наче черв’як притиснутий пальцем. Це тіло не здатне нести увесь мій тягар: силу, усвідомлення єдності Світів і мету.
Я чую її шепотіння: «Самаель». Я запалюю у ній свою іскру і полишаю оболонку. Справу зроблено, відтепер нехай ці черв’ячки звиваються вільно.