Оракул

Я знаю, що між нами має відбутись, він сам мене попередив. І я маю для нього неприємну несподіванку. Так, люди не народжуються з Незгасимим Вогнем замість душі. Та я - не абихто, а верховна жриця, і в мене є для Темного дещо гірше, аніж удар отруєного ножа.
Я приховувала цю думку, наче прикривала долонею полум’я свічки, захищаючи маленький вогник від чорного урагану. Погляд Темного пронизував мене наскрізь: він відчував відблиски того вогника у моїй свідомості, та побачити не зможе, аж поки я сама не розкриюсь йому на зустріч. Настане слушна мить - тоді завдам удару.
Ми лишились удвох. Не враховуючи розвалений мечем труп Бога-Імператора та берсерків на розкресленому квадратами полі. Щоправда, то вже не живі істоти, радше - ляльки на ниточках. Магія Пекла зачинила їхні душі у дошці з фігурами для Гри.
Вишуканий одяг й манери Темного контрастували зі шматтям і смердючими шкурами брудних шаманів, котрих він приволік за собою на Гру. Навіть найбагатші наші вельможі виглядали проти нього клишоногими селюками із навощеними бородами. Вони тільки й здатні, що жерти, наче оскаженілі свині, та лапати молодших жриць у затінених кутках палацу. Боягузливі, брудні нестримані й тупі...
Манери Темного мене й підкупили. Тоді те, що він запропонував, здалось чудодійним визволенням, легким шляхом із безвиході. Розмова з емісаром Пекла велась сам на сам, їхня пропозиція була щедрою: нічия. Правила гри таке припускали.

Після завершення Гри нічиєю можливе коротке перемир’я. « Ми пройдемо без боїв,» - казав він, - «Ви пропустите наші легіони далі, крізь вуаль до Лімба, і ми підемо, лишивши цей світ вам, людям. Назавжди. Потрібно лиш зіграти внічию . Ви заберетесь з нашої дороги - й усе добре. Іще магія. У тебе буде озеро кришталево–чистої магії. Ти купатимешся у Незгасимому Вогні й питимеш з нього досхочу…»
Тепер Він сидів і шкірився навпроти мене, я грудьми відчувала його масний погляд, а ця його посмішка… Гірше, лиш коли він заглядав у очі. Наші вельможі такого собі не дозволяють, навіть мої нечисленні коханці.

Я ледь стрималась, щоб не встромити нігті в його нахабну пику, щойно за шаманами та генералом Овдієм зачинились двері тронної зали. Кожен рух, кожен його погляд свідчив про зверхність, а ввічливі слова і незмінна гримаса тільки підкреслювали насмішку.
- Насправді усе йде згідно з нашим планом, Оракуле, навіть краще, - Темний відкинувся у кріслі, і втопив свій нахабний вишкір у вині.
- Нашим!? Ти сказав «нашим»? То такий твій план! Навіщо ти підняв Імператора? Перетворив на зомбі! Яке блюзнірство! Ми тисячоліттями поклонялись його мощам! А Овдій? Це ти запропонував обрати того недолугого рубаку! Ні розуму, а ні страху – той п’яниця самим мечем думає, бо ж у голові у нього – суцільна кістка!
- Так, я усе продумав і спланував. Ти б не погодилась. Тому я позбавив тебе вибору, Сабро.

Останнє слово він кинув побіжно, і від гніву перехопило подих.
- Що? Як ти смієш? Ще одне блюзнірство! Мене позбавили імені, коли присвятили Богові-Імператору. Відтоді - я Оракул!
- За нас, Оракул, - промовив Темний і відпив, відкинувся у кріслі й зареготав.

- Ви, люди, настільки зростаєтесь зі своєю брехнею, що й самі з часом забуваєте про неї. І ось до чого дійшло: брехня для вас - як істина. І ви ще й мене кличете «Лукавий»! – він сміявся, прикриваючи обличчя, зовсім по-людськи.
- Щоб правити, тобі не потрібен труп, - Темний кивнув на тіло Бога-Імператора, - Я дам тобі джерело такої сили, що ти полишиш умовності. З рештою, варто вже дати спокій цьому падлу, прикопати на цвинтарі… Ти за правом сили візьмеш усе однією рукою, як…яблуко,
Темний вибрав найбільший плід на таці з фруктами й відкусив половину, захрумтів, мружачись від задоволення.
- Узяти владу, як яблуко? Ти забув сказати якою ціною! - вогник-думка, що зачаїлась у свідомості, прихована до часу, почала пекти, жадаючи розкритись перед Темним.
«Це знання – не частина мене», - я наче рукою прикрила її полум’я від ворога, - «Ще рано».
- Ти пропонуєш залити кров’ю знаті увесь палац? Знищити спраглих до влади вельмож руками їхніх дітей!
- Так, без храмової гвардії це буде важкувато, - знизав плечима Темний, - Та ти зможеш впоратись і сама. Не так швидко – сила Незгасимого Полум’я приходитиме до тебе поволі – як вода у занурену пляшку з вузьким горлечком… - він долив, повів перед очима келихом, милуючись блиском свічок крізь кришталь і вино, ковтнув, - Так, якщо це для тебе важливо, ти зможеш винищити усіх сама: і вельмож і їхніх чад, - усю Безсмертну гвардію. За нас, богине Сабро!
- Покидьку, - я посміхнулась йому у відповідь і теж підняла бокал, - Усе має бути, як домовлено. Якщо ні – скасовую договір. Мені досить лишень підвищити голос – і зала в мить наповниться воїнами Безсмертної гвардії. То й що з того, що ви - недоторкані посли під білим штандартом? Буде бійня - така моя воля.
- Добре, я дам наказ шаманам. За ніч вони полагодять ваш святий труп, - він знову долив і хильнув, - Як забажаєш, Оракуле.
Невже мене оточують самі лише п’яниці?
Його манера салютувати, перш ніж пити… Цікаво, на Темного подіяла б цикута? Чи витяжка з поганок…
- Звичайно ж подіяла б, – він навіть не приховував, що вгадує мої думки. Я – втілений: мене поранити - потече кров, червона і жива, як у тебе… Якщо убити оболонку – я полишу її. Або ні, - засміявся, - Доки це тіло живе, я відчуваю голод, біль, насолоду, навіть хіть, - Сьогодні ти у цьому переконаєшся.
Він гукнув, до зали увійшли його слуги, почали приготування: знову зачадили жаровні. Берсерки: і гвардійці, і демони, - котрі заклякли на своїх клітинах, почали гарчати, вловлюючи ніздрями дим від трав і сморід самих шаманів Пекла.
- До світанку впораються, - запевнив Темний Князь. Він підвівся з-за столу і простягнув мені руку, - Ходімо. Я виконаю свою обіцянку.

Щойно ми увійшли до покоїв, він випхав за поріг двох прислужниць і зачинив двері. Вказав мені на ліжко, а сам почав роздягатись. Він мав тіло, як у звичайного воїна: сухоребрий, засмаглий і обвітрений, перетягнутий тугими канатами м’язів, помережених сітками жил. Кілька старих рубаних шрамів на плечі та передпліччях. Прутень пульсував, поволі піднімаючись до запалого живота – теж нічого незвичного: людських розмірів, ні роздвоєного стовбура, ані шипів. Він потягнув мою накидку донизу, тканина затріщала.
Я завмерла посеред кімнати, не в змозі поворухнутись. Зброя, котру я сховала у глибині під усіма своїми думками, почала оживати. Вогник всередині палив душу. Я надто довго стримувала його, ховаючи потаємне знання від очей Темного. Цей жар пропікав плоть, обпалював зсередини, ніби там, в грудях, і справді горіла свічка.
Темний вирішив, що я просто злякалась й мене варто підбадьорити.
- Є й багато інших способів ініціації. Та повір, Сабро, цей – найприємніший і найлегший. Тільки завдяки тому, що я втілився, з усією своєю силою, тобі випав такий простий шлях до Джерела Незгасимого Полум’я.
Він зірвав з мене балахон, тонкі тверді пальці боляче стисли плече, штовхнув на ложе. Я розкрилась і прийняла його: і тілом і духом. А коли він увійшов, обхопила його ногами й руками з усієї сили, щоб він не вирвався і промовила притулившись губами до його вуха: «Я, верховна жриця Сабро, Оракул Безсмертного Імператора, заклинаю тебе, демоне, твоїм ім’ям: Самаель!
Останнє слово ледве вирвалось у мене разом із хрипінням, бо він здушив однією рукою мені горло, намагаючись заглушити, не дати промовити. Він застогнав так, ніби його дух покидав тіло, щось пекуче влилось у мене. Темний обм’як, ткнувшись лицем у моє сплутане волосся і засміявся.
- Хитра дівчинко, от тільки для тебе - вже запізно. Відчуваєш її?
Так, я відчувала: внизу живота жевріла іскра Незгасимого: там починало пульсувати поки ще крихітне джерело сили.
- Вийди геть з моїх покоїв, демоне Самаель!
- Слухаю і підкоряюсь, Мадонно Сабро.