Сокіл у гадючому кублі 1. Овдій

1
«Цнотлива демониця» - найбрудніший з поміж усіх шинків вздовж муру. Куняючи за столом, тут можна втрапити лобом у кінське лайно – місцеві п’яниці люблять паршиві жарти. Тому я лежав пикою на заслиненій дерев’яній чаші з залишками сивухи.
Вчора, з дев’ятнадцятим бемканням ринди, ми підняли перші келихи у «Золотому Когуті». «Когут» – справжнісінька пристойна корчма, що притулилася до муру ліворуч від міської брами. Там завжди є десяток-півтора хлопців з варти. Тому всім відомо, що у «Когуті» не нишпорять по кишенях і що повії там вмиті, без вошей, без синців на обличчях і знахабнілі… Але ж і дорого там! Тому, перш ніж йти далі, я залишив на збереження у Яреми-корчмаря Спокій Приречених і торбинку з платою, що отримав від жриці.
Господар «Золотого когута» сховав мого меча за шинквасом.
- Давно тебе, Соколе не було. Ціна піднялася. Великий меч - п’ять монет за ніч. А в торбинці що?
- То ж мої діаманти.
- Де узяв?
- Бог-Імператор заповів, на пам’ять і за вірну службу, - відповів я з безневинною усмішкою.
У мене за спиною дружно заржали Охрім, Левко, Фес і ще троє молодших з міської варти.
- Ги-ги! А ти, Соколе, анітрохи не змінився. Вмієш-таки «загнути»!
- Дарма що генерал, а  наш-таки увесь, як є, до кісток!
- Є у мене знайомий, майстер над камінням… Напитаю ціну для тебе. Зранку забредеш? – спитав Ярема, ховаючи торбинку за пазуху
- Давно з хлопцями не бачились, тож, може, аж узавтра під обід.
- А мені до того часу бити об твою залізяку ноги? Приходь зранку, на розсіл. А як ні – жени ще три монети!
- Бувай, Яремо! Гляди, не згуби діамантів! – реготали мої поплічники, доки я розраховувався з корчмарем.
Якщо на виході з «Когута» звернути і йти вздовж муру, задля збереження рівноваги рукою спираючись об стіну, то дорогою можна скуштувати сивуху у п’ятнадцяти шинках і,  коли ринда над караулкою бемкатиме вісім, зробивши коло, повернутись назад, прийняти з рук Яреми ковша з дармовим розсолом. Благодійник наш, господар «Золотого когута», щоранку виносить на поріг жбан і власноруч пригощає стражденних п’яниць. А кому розсол не до шмиги – з восьмої  до одинадцятої ринди на половину дешевша ячмінна брага і сивуха.
Чи то вік дається взнаки, а чи так вплинула на мене метушня навколо учорашньої Гри, та у восьмому на черзі шинку я відмовився підніматись з лави. Тут, у «Цнотливій Демониці» я й прокинувся від вигуку: «Усім лишатись на місцях!»
Шинок онімів: ані звичного п’яного гомону, ані музики. Гупання кованих чобіт наблизилось. Дідько! Голова зараз трісне навпіл! Голоси: п’ятеро-шестеро юнаків перемовляються.
- Геть з дороги…
- Який свинарник…
- Обережно, тут лайно… Ага, ось і він…
- Генерале Овдій?
Щось тверде, мабуть держак алебарди, штурхнуло під ребро. Боляче, демони тебе розірви… Таки не наснилось. От дідько…
- Ще раз штовхни, - буркнув я, - І твоє свиняче рило трісне навпіл…
- Генерале Овдій, на прізвисько «Сокіл»! Тебе арештовано за зраду! Встати! Здати зброю! Де твій меч?
Я підняв голову і просто перед носом побачив огидно скривлену заслинену пику. Сині мішки під очима і круглий відбиток від вінця чаші на лобі пасували до шраму на щоці і до щетини. Я паскудно посміхнувся своєму відображенню у начищеному до дзеркального блиску позолоченому нагруднику.
- Слухай-но, ти, пуцьвірінку, - поцікавився я у молоденького лейтенанта з храмовників, - А у вас, у Безсмертній гвардії, часто бува щоби хтось зненацька помер?
- Поклади зброю на стіл і підводься!
- Зброї нема, хлопчаки. Якби ви не боялись ходити між людьми, то знали б, що до культурних громадських місць не пускають з мечами... Щоби не перерізати одне одного cп’яну… Ох, не встану. Ноги не тримають…
Скрип механізмів зведення арбалетів допоміг мені швидше прочунятись. Я поклав руки на стіл, щоби хтось із тих малолітніх боягузів не прикрасив мою довбешку ще й болтом. Мені на голову нап’яли мішка, скрутили руки за спину і вивели з шинку.

2
Я не бачив дороги, мене вели, підштовхуючи у потрібному напрямку, та у ремісничих кварталах я б нізащо не заблукав. Навіть темної ночі та з мішком на голові. Тут бруківка чистіша, аніж в нетрях, не така слизька. Купки кінського лайна трапляються під ноги частіше, аніж людського. 
Четверо гвардійців карбували крок, ніби на параді. Будинки щільно притислись один до одного, деінде між ними трапляються вузькі провулки. Та здебільшого господарі замуровують їх, бо до опівдня кожну щілину заповнюють жебраки, що намагаються сховатися якомога далі від розпеченого на сонці каміння у тінь. Вулиця ремісників пряма і широка, гупання підкованих чобіт відлунювало від кам’яних стін в унісон. 
Я розважався тим, що час від часу спотикався, збиваючи їх з кроку, і прислухався та принюхувався: чиїсь стишені кроки позаду у провулках, запах каніфолі – будинок майстра над луками, запах свіжого хліба - світанок, майстер-пекар допікає товар для своєї крамниці. Слабкий аромат трав – за яткою аптекаря потрібно звернути вліво, щоб піднятись над будинками дощатими переходами для міської варти навпростець до казематів.

Мені навіть почулось, як скрипить і шелестить на вітрі старезний дуб Шибенників у тюремному дворі: «Швор-ка, ду-ш-ш-ш-шу».
То, мабуть, не до мене: я ж не злодій, не розбійник. Державних злочинців, таких як я, карають на горло, у присутності натовпу містян. Можуть і колесувати, щоб прикрасити гілля дуба шматками тіла. Бачив я таке, й не раз: польовий військовий суд так чинить з дезертирами. Щоразу після чергового великого прориву з Пекла ловимо з десяток і страчуємо. Сам, як командир, присуджував й підводив зрадників до похідної диби, щоб передати до рук полкового ката… Розпочнуть живцем: шкіру зі спини, руки, ноги, - аби покричав, іншим в науку. Смерть – річ буденна. Звичайним відсіченням голови не злякаєш навіть жовторотого храмового гвардійця. Порівняно з тим, що роблять у бою демони Пекла, швидке вбивство – то милість, а не кара… Тому й катуємо.
- Не туди звернув, лейтенантику, - промовив я, - Тюрму давно проминули.
- Ми йдемо в інше місце. На тебе чекає храмовий кат і батьки наших хлопців - тих, кого ти виставив на дошку для Гри, - озвався один з гвардійців.
Храмовий кат - тобто майстер ритуальних тортур. Ой-ой, паршиві мої справи! Гірше - не буває…
Ми не звернули у потрібному провулку, каземати лишились позаду, вітерець доносив все густіший сморід скотобійні – отже м’ясні ятки теж минули. Виводять на околицю, повз ринок...
- Заблукали, хлопчаки? Ви куди генерала ведете? – згори, з переходу над будинками для варти пролунав голос мого старого друзяки Феса. То он воно, що то за кроки лунали у провулках! Якби ці храмові когути, що мене вели, не тупали та не гриміли так обладунками, вони б теж почули…
Замість відповіді тенькнули арбалети. Два гулких удари болтів, встромлених у дощатий настил угорі, зневажливий сміх десятка голосів зусібіч. Арбалет – дорога іграшка для невмілих боягузів – саме враз для храмових вояків. Лук – ото зброя воїна: у мене на другій лінії стояли хлопці, які за один видих, не рушаючи з місця і не міняючи позиції, могли прицільно випустити у демонів по шість-сім довгих стріл.
Арбалетні болти не влучили, а перезарядити гвардійцям мої друзяки не дадуть - їм аби тільки під алебардами прослизнути… Хтось справа підбив мені держаком під коліна, я з розмаху гепнув на каміння: лицем - до низу, скрученими за спиною руками – догори. Гвардійці зашаркали чобітьми, займаючи кругову оборону. Оце вони дарма – краще б мене покинули, а самим треба було відступити та спинами до стіни притиснутися.
Я почув пронизливий свист і шелест скинутих додолу рибальських сіток. Це вам не турнір з приводу храмового свята, довбні! Отак працює міська варта.
Тупіт, кілька коротких скриків, що супроводжували скрегіт ножів у щілинах забрал та між пластинами обладунків, – за мить із гвардійцями храму Бога-Імператора було покінчено.
Мене підвели, звільнили від рибальської сітки із заплутаними у ній трупами. Перше, що я відчув навіть поки ще не стягнули з голови мішок – кислуватий аромат браги.
- Фесе, Охріме, ви що у Яреми в чан з ячмінною пірнали?
- З восьмої до одинадцятої ринди – за пів ціни, ти ж знаєш, Овдію. Вирішили трохи заощадити, напитись наперед - сміявся Охрім, - аж тут від шинкаря з «Демониці» хлопець прибіг, каже: «Зв’язали й вивели!»
- Там, у «Когуті» за учорашнє різне розказували, - промовив Фес даючи мені мій короткий меч, замотаний у брудний дорожній плащ з балахоном, - Такі чутки ходять… Ми вже й самі збирались по тебе. То все правда? Про ігрища та Імператора? Устав з трону? І ходив? Як живий?
- Багато усього було…
- Нема часу на балачки, - втрутився старий Охрім, - Пішли! Ринкову браму от-от відчинять. Вийдеш з міста крізь натовп. Я попередив хлопців на чатах – вони відвернуться, по старій дружбі.
- Ось завдаток за діаманти, - Фес дав капшук з монетами, не великий, але й не малий, - Ярема-корчмар казав, що перепродасть за низькою ціною, вибачай. Таких ти справ наколобродив, що тепер тяганини з ними – більше ніж з краденими…
Інші хлопці з варти лишились, щоби прибрати сліди сутички з гвардійцями, а двоє друзяк повели мене мереживом темних провулків у напрямку ринкової площі.
- Меча того чорного, що ти лишив, Ярема збереже. Казав, безплатно прикопає у пісок в льосі, під бочкою з ячмінною. Може й коли забереш. Надто цей клинок примітний для того, щоби з ним гуляти…
- Прикинешся жебраком, дійдеш до Пригір’я. А там – храмовники не дістануть.
- Між вольними поселишся, чи до лісових… Не кажи де. Нам краще не знати.
- Щасти тобі, Соколе.
- От і дожив я до пенсії, хвала Імператору, - усміхнувся я, - Бувайте, побратими. Стрінемось іще колись.
Ми обійнялись на прощання і я виступив із затіненого провулку у вільний, новий для себе світ, віднині вщент наповнений одними лиш ворогами. Та це й добре, це й звично - бо хіба я щось бачив, окрім війни?