1. Гра

1
«Імператор замироточив, » - ця звістка поширювалась вздовж фронту, наче чорна пошесть: «Третю добу триває літургія. Підніжжя трону омиває жертовна кров.»
Три дні тому демони припинили атаки. Хвиля ворогів відкотилась від нашої застави. Настала тиха ніч, перша на моїй пам’яті.
Біля табірних вогнищ ходять чутки: фронт перетнув емісар Пекла. Демон із білим штандартом в руках поніс вістку Богу-Імператору.
І ще прибріхують : війна повинна закінчитись. Як це, я не можу уявити. Я народився у прикордонній заставі. Як і більшість солдат, я не знав своїх батька і матері – діти табірних повій належать всім. Тільки-но спромігся підняти меч, став воїном. І так – кожен другий. А тепер всі сподіваються, що війна мусить закінчитись.
Мене покликав Імператор. Якилина зашила свіжий поріз на моїй щоці, начистила парадні обладунки, і я полишив заставу.
- Красунчик, хоч до шлюбу… – пошепки глузують з моєї зашитої пики Охрім і Фес, вартові на вході до палацу.
Від них тхне брагою. Розгнуздались, харцизяки, жодної субординації. Якщо вийду з палацу живим, попиячу з ними кілька днів. Хай вже Якилина пробачить.
- Великий Мечник! Генерал Овдій, вірний слуга Бога-Імператора, Отруйний Шип на скіпетрі Сонцесяйного Володаря, Захисника Людей!
За цим словами мажордома я зробив крок уперед. «Великий Мечник» – це я, «Овдій, Шип» - теж про мене. Але навіщо ж так: весь титул, так урочисто, та ще й поперед титулів імператора? Ох, не часто воїнам випадає стільки шани ще за життя – не спроста це. Двері до тронної зали розкрились тихо, ніби крильця метелика. В обличчя мені повіяло теплом від сотень свічок. Дим ладану змішався зі смородом немитих тіл вельмож і гвардійців з Безсмертної – молебень триває вже третю добу. З бенкетом і оргією. Три дні вони тут святкують, сплять і їдять не встаючи з-за столу. Добре, хоч по нужді відходять…
Я потів у парадних обладунках, наче свиня на вертелі, проте пришвидшив крок, змусив почесний караул стрімкіше підводити алебарди, забираючи їх з-перед мого обличчя. Торкнутись алебардою без наказу Володаря – нечувана образа, котру потрібно змивати кров’ю. А у мене щоразу бачачи цих розцяцькованих когутів чухаються руки: в плюмажах, інкрустовані самоцвітами та розмальовані, наче шльондри з офіцерського борделю – тьху!
Останні алебарди піднялись, відкривши мені пару позолочених лев’ячих морд на впертих у долівку щитах охоронців. Жала двох списів висунулись і завмерли на пів пальця від моїх зіниць.
Мене бісить елітна гвардія. Таке хамство у них називають «вишколом». Синки вельмож, ні разу не биті. Ні в бою, ні так… Три місяці тому нечисть прорвала рубежі. І нам довелось вистояти: без підмоги, без надії вижити. Демони наскакували на наш стрій, прослизали між лезами мечів. Пазурі висмикували ветеранів з першої шеренги. Щоразу - стрімка тінь, короткий придушений крик, а за мить нам на шоломи летіли їхні тельбухи – солдати Пекла вміють швидко патрати. Найгірше було, після заходу сонця. Їхні шамани починали камлати заклинання під ритмічне гупання бубнів. Від цих співів мертві, хто був одним шматком, повертались своїм ходом. Зомбі повзали полем бою, шукаючи поживу серед поранених і вбитих.
Елітна гвардія теж була, проте не билась. Золота молодь підпирала наші спини вістрями списів, щоб ми не відступили. Я бачив їхні обличчя після бою. Дехто з них посміхався. Покидьки.
- Генерале Овдій, прихили коліно – голос верховної жриці Сонцесяйного переливчасто пролунав у високих склепіннях, ніби хтось розтовк об кам’яні стіни кришталеву люстру.
Я зняв шолом і простягнувся долілиць. Тут краще перестаратись, аніж недо…
- Підведи обличчя - у її голосі забриніли залізні нотки, пальці простягнулись до моїх щік, ковзнули по шраму. Рука лягла на повіки, інша – на горло - туди, де пульсувала жила.
- Ти відданий Сонцесяйному Богу-Імператору.
- Я завжди…
- Мовчати!
Вістря двох списів торкнулись моїх скронь. Руки жриці ковзали по моїм щокам.
- У тебе погляд сокола: ні сумнівів, ні страху. Ти вірний воїн. Твоя душа не народжує жодної ницої думки. Великий Мечнику, ти боїшся смерті?
- Я не…
- Мовчати!
Вістря списів кольнули в скроні, по шиї збігли краплі. Кров, чи піт?
– Імператор говорить з твоєю душею. Ти не повинен відповідати. Ти не боїшся. І так само, без страху, ти вбиваєш. Підведи погляд, взнай волю Бога – Імператора!
Охоронці зробили крок назад, грюкнули щитами об підлогу, приставили списи до ноги. Імператор у тій самій позі, що й рік тому, коли я отримав титул Великого Мечника, Отруйного Шипа і таке інше. Окостенілі руки володаря так само стискали берло. У висохлих зіницях так само блищали два діаманти.
Тепер з-під діамантів стікали маслянисті цівки. Він мироточить вперше за п’ятсот років. Легенди розповідають: коли Імператор плакав востаннє, припинилась війна з Пеклом, а перед тим відбулась Гра.
Від побаченого я знову схилився. Жриця поставила переді мною дерев’яну скриньку. Потім простягнула згорток, з якого видніється руків’я з навершником у вигляді черепа. Легенди розповідають і про це. Гнів, образа, страх, розпач – все в один момент. Потім – порожнеча. Спокій Приречених тепер належить мені. Катівський меч. Що ж, вельможею мені не бути. Я чіпляю вигнуті піхви на пояс. Я став катом. Не судилось мені й з хлопцями попиячити, тепер хіба на самоті…
- Хто ж, як не ти, Мечнику, – у кришталевому голосі я чую нотки глузливої пихи, - Імператор наказує тобі роздати фігури. Вони у шкатулці.
- Звертайся до мене за повним титулом, жрице. Ти – не Бог-Імператор, хоч Сонцесяйний і говорить твоїми устами, – я бачу, як обличчя оракула кривиться від страху, - Я знаю правила: вибір – за мною.
- Так, Великий Мечнику, дякую за честь. – її голос тремтить, і мені від того легшає.
З темниці привели й вишикували засуджених злочинців. Серед них належить обрати фігури для Гри, зашити їм роти й осліпити їх. Жерці вже розклали на жаровні кинджали. Приречені стоять, понуривши голови. Ніхто з них не хоче прославитись на віки.
Я проходжу повз них. Я не затримуюсь, простую до шеренги почесної варти. Я маю право обирати. Зала переповнена людьми, я відчуваю, як їхній жах лоскоче ніздрі. Запах, як перед боєм. Тільки ми стояли й смерділи страхом перед військом демонів, а перед цими вельможами – лише я.
- Дякую за честь, Великий Мечник
- Дякую за честь…
- Дякую…
У натовпі я чую розпачливі зойки люблячих матерів і стогони благородних батьків. Їх стримують алебардисти.
Один за одним дванадцять шмаркачів з Безсмертної Гвардії прихиляють тремтячі коліна і підставляють очі під розпечене залізо. Я посміхаюсь до вельмож, точно так, як їхні дітки посміхались нам після того бою. Імператор дивиться на мене очима-діамантами, по його кістках течуть святі сльози.