Загроза із Заходу.

Кабленхол за останні дні, після свого падіння, почав знову набирати вигляду процвітаючого граду. Подекуди ще помітні були жахливі рани, нанесені під час вуличних боїв, та локальних пожеж, але в цілому місто поверталося до життя. Був відмінений комендантський час та дозволена торгівля на ринкових площах. Потрощені та пограбовані храми, бібліотеки та лазні вже подекуди почали відновлювати свою функціональність. Дантеські закони проникали у всі сфери діяльності тутешньої громади, та ось в храмах і далі проводилися богослужіння на яких містяни поклонялися своєму богу Сонця. Лише найбільший, та найбагатший з них, що розміщувався обабіч головної площі граду, був відданий на служіння дантеським священнослужителям, де ті прославляли свого бога Грому. Така поступливість була вельми не властива Золотоволосому. Серед обох народів, які почали проживати пліч опліч, у цьому розкішному та розлогому граді, почали поширюватися чутки, що можливо Кабленхол буде повернуто Арагонії. Та з якого дива це мало трапитися ніхто досконало не знав. Одні чутки і не більше того.

На пагорбі. Прямо навпроти центральної площі, височів палац бургомістра. Він був досить розкішний та розлогий. Більшу його частину займав парк з фонтанами та алеями. Його праве крило впиралося в обрив, що височів над бурхливими водами Тантарії. Саме в цьому крилі, на другому поверсі, розмістилися покої короля Колоса Золотоволосого. Власне зараз він вийшов на балкон своєї спальні та оглядав ту сторону міста, яке розкинулося по другу сторону ріки. Світило яскраве сонце та шуміли пороги, підкидуючи у повітря все нові і нові стовпи води, які падаючи додолу створювали гучний сплеск немов від якоїсь гігантської рибини. Град і справді вражав своєю величчю та гармонійним поєднанням всього складного архітектурного ансамблю з навколишньою природою. Нажаль навіть столиця Дантесії не могла потягатися з цим красенем. Переважна більшість усіх будівель, на батьківщині короля, зводилися з дерева. Це досить сильно обмежувало майстрів будівельної справи у їхньому арсеналі зовнішнього та внутрішнього декору. Чесно кажучи і саме це слово прийшло в дантеську мову з арагонської, бо ще з давніх давен не переймалися дантесці зовнішнім виглядом свого житла. А говорити за упорядкування вулиць чи площ і взагалі нікому у голову не приходило.  Та слід було вже цьому варварству покласти кінець, якщо Дантесія претендує зайняти одну з ключових ролей на політичній карті Тамрійського континенту.

Саме з цими думками король повернувся до своїх покоїв та наказав закликав правицю.  Йому вже доповіли про вдалий глибокий рейд його сина Лутарія, який відбив у таркідійців обоз з латафійською зброєю, на яких навіть стояли клейма провідних майстрів цього підступного королівства. Та про сутичку його старшого сина Дарія з місцевим ватажком арагонських розбійників, що тероризували не лише південний тракт але й навколишні поселення, при якому сам королевич отримав глибоке розсічення.  Обидва його сина поступили не розсудливо, очоливши особисто ці дуже небезпечні вилазки, та всьому виною була їхня дантеська кров. І тут їх винити не було в чому. Сам Колос поступив би так само в їхньому віці. Але втрачати обох синів від своєї першої дружини, йому явно не хотілося.

• Він вже тут ? – спитав Золотоволосий коли до кімнати увійшов його старший син від другої дружини  Асторій.

Юнак як і його матір, був світловолосим та ось риси обличчя набрав від батька. Міцне підборіддя та широкий з горбинкою ніс. В цей похід він пішов з батьком як його правиця. Так Колос хотів хоч чимось відкупитися від своєї надоїдливої дружини Горталзії, яка йому всі вуха продзвеніла тим, що дітей від першої дружини він любить більше за її синочків та доньок. Сам Асторій був хорошим адміністратором, та не вельми вправним воїном. Його манірність, якої він очевидно набрався від своєї матері, дратувала короля, та він сам був тому виною бо дуже мало часу приділяв його вихованню. В той час якраз йшли визвольні війни в п’ятицарстві, і дантеський король рідко повертався до своєї столиці. Зате щоразу плодотворно, бо незабаром його дружина виявляла свою чергову вагітність. Що до самого хлопчика, то він рано проявив інтерес до букв і чисел, та ось коней боявся як вогню. Це дуже не подобалося його батькові та матір всіляко заступалася за свого первістка, говорячи що на коня всякий дурень залізе а ось з буквоїдством не всі можуть справитись.

• Ні батьку, його ще немає – відповів юнак і добавив. – Дозволь я відправлю в місто людей на його пошук.
• Та ти що сину. Я ж сказав тобі що абсолютна секретність. Ніхто крім нас з тобою не повинні знати про його існування.
• Я все розумію батьку. Та в амбарній книзі новоприбулих на західних воротах, стоїть його ім’я. Ото ж якщо він не в палаці до сих пір, значить з ним щось трапилось.
• Ось що сину. Пройдись по тавернах та кабаках. Якщо там його немає, то заглянь до нашої темниці. Не може він просто так випаруватись. І нікого до цього не долучай, все зроби сам.
• Як накажеш батьку – і світловолосий Карсбург вийшов з кімнати, одіваючи на голову шолом з яскравим оперенням.

«Та щоб тобі» незадоволено майнуло в голові та зупиняти сина батько не став.

А цього ранку, через західні ворота, до граду і справді увійшов чоловік років тридцяти на латафійське ймення Бартланій. Він був закутаний у довгий дорожній плащ з цупкої тканини з під якого виднілися добряче запилені морські ботфорти. На його голові по молодецьки був одягнений берет із страусиновим пером. Такі берети носили всі студити яких у Кабленхолі була дуже велика кількість, через немалу чисельність самих навчальних закладів. Особливо славилися тутешні університети гуманітарних наук, де переважно навчалися діти заможних дворян, в яких по тій чи іншій причині не давалися більш точні науки.

• А не запізно до школи – розсміявся канцелярій, коли прочитав рекомендаційного листа чужинця, що мав намір увійти до міста через західні ворота.
• Навчатися ніколи і нікому не пізно шановний. Особливо якщо ти готовий заплатити чи малу суму форейтів за це. – і пристарілий студит поклав на розкриту амбарну книгу срібного латафійського талера.