Епілог — очима антагоніста

Вітер торкався краю скелі, а ніч повільно сповзала на гори, наче темна тканина, що приховує шрами землі. Він стояв на самому краю прірви, де долина здавалася чужою, тихою, віддаленою — і водночас надто близькою.

​Там, унизу, згасав відблиск знаку. Він відчув це не очима. Не магією. Серцем. Тим самим, яке колись просив навчити мовчати. Тим, яке він вважав давно мертвим.

​Його пальці стиснули холодний метал — уламок колишнього меча, тепер перетворений на талісман. Скільки років тому він втратив усе? Скільки ночей випалював у собі слабкість? Скільки разів переконував себе, що біль може бути силою? Що доля — не вибір, а вирок. Його вирок. Його жертва. Його шлях.

​Він дивився туди, де вони пройшли через долину — не як вороги, а як ті, хто наважився не зламатися.

— Ви вийшли… — тихо прошепотів він, майже беззвучно.

​Не як прокляття. Не як заздрість. Як визнання.

​Він згадав себе у дитинстві. Той день. Той крик. Ті очі. Ті руки, що більше не відкрили дверей. Тоді він навчився: не чекати любові, не просити допомоги, не довіряти світлу. Бо світло — руйнує. Бо довіра — вбиває. Бо близькість — забирає.

​Він будував себе з уламків. З ненависті. З холодної рішучості. З тіла, яке пам’ятало втрату. З душі, яка не мала права плакати. Його зробили ворогом не тому, що він обрав темряву, а тому, що світ залишив його в ній одного.

​Тепер — знак змінився. Ланцюг пророцтва тріснув. Там, де мала бути приреченість — з’явилась можливість. Він знав: долина не помиляється. Ті двоє стали силою, якої він не передбачив. Силою, якої не хотів. Силою, якої — боявся. Не через меч. Не через їхню відвагу. Через те, що вони нагадували йому, ким він колись міг бути. Ким він колись був. Ким він більше не стане.

​Він заплющив очі. І дозволив собі одне. Лише на мить. Біль — без гніву. Пам’ять — без злості. Самотність — без броні. Вітер ковзнув по його волоссю. А серце вдарило тихіше, ніж зазвичай.

— Ми ще зустрінемось, — промовив він спокійно.

​Не як загрозу. Не як обіцянку війни. А як факт. Бо їхні шляхи вплетені в одне пророцтво. Бо їхні долі — віддзеркалення. Бо їхня правда — небезпечно схожа.

​Він розвернувся і зник між тінями скель. І ніч прийняла його… як того, хто так і не навчився жити у світлі.