Розділ 21. Шлях розділення — останній вибір перед точкою неповернення

Вітер у долині змінився. Він більше не був холодним чи різким — радше важким, мов подих перед вироком. Земля під ногами втратила свою живу пульсацію, і тиша стала надто глибокою, майже мертвою. Здавалося, сама долина чекала.

​Вони стояли на межі дороги, що розходилася на дві різні стежки.

​Одна — вела у темряву кам’яних круч, де ледь жевріло тьмяне світло, схоже на відбиток минулого болю.

Інша — губилася у білій імлі, крихкій та хибній, мов обманливе спокутування.

​Долина не пояснила нічого. Вона ніколи не пояснювала. Її випробування завжди були мовчазними.

​Айлін торкнулася пальцями свого браслета — холодний метал обпік шкіру. Вона відчула, як усередині підіймається страх — не той, що змушує тремтіти, а той, що роздирає зсередини, розкриваючи слабкі місця.

​— Це розділення назавжди? — її голос став тихим, надломленим.

​Арден не одразу відповів. Він дивився на дві стежки перед ними так, ніби бачив у них не дорогу, а долю. Його плечі напружились, пальці міцніше стиснули рукоять меча — не як зброю, а як щось єдине, що ще тримало його у рівновазі.

​— Можливо… — прошепотів він. — А можливо, це останній раз, коли ми ще маємо вибір.

​Слова різали. Не тому, що були жорстокими. А тому, що були правдивими.

​У грудях Айлін народився спогад. Теплий. Болючий. Дитинство — запах диму з глиняної печі. Сміх матері. Руки батька — сильні, трохи шорсткі, але завжди лагідні, коли він брав її за плечі. Він говорив:

«Сила — це не перемога над іншими. Це вміння не зрадити себе, навіть коли страшно».

​Тоді вона не розуміла. Тепер — надто пізно було не розуміти. Її горло перетисло, щось тепле підступило до очей. Материн голос теж повернувся — тихий, ніжний, як вечірній шелест трави:

«Не всі дороги обираєш ти. Деякі дороги обирають тебе».

​І зараз одна з них вибрала її. І це різало серце.

​Арден заплющив очі. Перед ним — інший спогад. Батько стояв на порозі фортеці, не дивився йому вслід, але говорив твердим голосом:

«Ти не маєш права боятися відповідальності. Маєш право боятися втрати».

​Тоді Арден відчував лиш сором. Тепер — рану. Він зрозумів запізно: батько не вимагав сили — він боявся, що син стане бездушним. А тепер долина штовхала саме туди. На межу, де або залишаєшся живим, або перетворюєшся на тінь.

​— Якщо ми підемо різними шляхами… — Айлін зупинилася, бо голос зламався. — Ми повернемося?

​Арден уперше не знайшов відповіді. Він просто підійшов ближче. Не торкнувся, але був настільки близько, що вона відчула тепло його подиху.

​— Я боюся не дороги, — прошепотів він. — Я боюся, що долина хоче забрати не наші тіла… а те, ким ми були разом.

​Її серце стиснулося. Бо це було саме те, чого боялася вона. Не смерті. Не болю.

​— А втрати тебе… — сказала вона одразу, без захистів.

​Його очі здригнулися. Вперше — без броні, без тіні влади, без клятви виживати. Він теж був вразливим.

​Долина повільно засвітилася. На кожній дорозі з’явилися тіні — ніби відбитки їхніх страхів. На темній — постало обличчя Ардена. Самотнє. Жорстке. З очима, що бачили занадто багато. На світлій — відобразилася Айлін. Вона стояла серед тиші з пустими долонями, без голосу.

​І стало зрозуміло: це не про те, хто витримає більше. Це про те, хто зрадить себе першим.

​— Якщо я піду туди… — сказала Айлін, дивлячись у білу імлу. — Я забуду, для чого боролася?

​Арден кивнув ледве помітно.

​— А якщо я піду в темряву… — його голос затремтів. — Я стану тим, ким мій батько боявся мене бачити.

​Вони мовчали. І світ затримав подих.

​— Ми не можемо йти разом, — сказала Айлін так тихо, ніби визнавала поразку.

​— Саме тому це — останнє випробування, — відповів Арден.

​Не як воїн. Не як той, хто повинен бути сильним. А як той, хто теж втрачає. Вони одночасно протягнули руки одне до одного. Торкнулися пальцями. Не поцілунок. Не клятва. Просто останнє живе підтвердження, що вони — реальні. Що вони ще не розчинилися у долині.

​— Не забувай себе, — прошепотіла Айлін.

​— Не дозволяй мені зникнути у тобі, — тихо відповів він.

​Вони відпустили руки. Крок. Кожен у свій бік. І світ ніби розірвався навпіл. Тиша більше не була тишею. Вона стала межею. Точкою, за якою вже не повертаються.

Коли їхні кроки розійшлися, долина не видала жодного звуку.

​Не вибухнула громом, не сколихнула землю, не прокричала переможно — ні. Вона мовчала. І саме це мовчання було найжорстокішим.

​Айлін ішла білою дорогою, і світло не зігрівало — воно було порожнім. Холодним. Занадто чистим. Як кімната, з якої винесли всі речі, залишивши тільки спогади на стінах. Серце билося нерівно. Кожен крок — наче зрив із обриву.

​Вона не плакала. Сльози були б легкістю. А тут не було навіть цього. Лише тягучий біль усередині, що не вміє виходити назовні. Думки розривали її, мов струни.

​Чи зробила я правильно?

Чи треба було залишитися з ним?

Чи мали ми боротися проти долини, а не коритися їй?

​Але відповідей не було. І це лякало більше за все. Бо тепер вона відповідала не лише за вибір — а за наслідок. За те, ким вона стане після.

​У голові спалахнули ще теплі, майже живі фрагменти пам’яті. Його руки на її плечах. Його тихе:

— Я боюся втратити не тебе, а себе без тебе.

​Її серце зойкнуло — беззвучно. Воно ніколи так не боліло. Вона зрозуміла: їхній зв’язок був не пристрастю, не залежністю, не страхом самотності. Він був тим рідкісним, що не просить, не тисне, не вимагає. А просто є.

​І саме тому долина його перевіряла. Бо лише справжнє піддається випробуванню. Все інше — ламається без боротьби.

​Арден ішов темною дорогою. Ніби вгору — але кожен крок тягнув у глибину. Темрява не нападала. Вона була спокійною. Глухою. Зосередженою. Такою, як він був колись — коли навчився мовчки ховати біль, щоб ніхто не бачив слабких місць.

​А тепер ця темрява обіймала його, як давній друг, що повернувся забрати те, що належить йому. Він відчував, як одна частина душі лишилася поруч з Айлін. І саме та частина тримала його живим. Інша — тягнула в безодню сили, влади, холодного спокою.