Розділ 20 — Коли Долина випробовує не серце, а душу

Долина змінила голос.

​Раніше вона шепотіла — ніби попереджала.

​Тепер вона мовчить.

​А її мовчання важче за крик.

​Ми стоїмо на межі між двома урвищами, і під ногами немає дороги — лише туман, що світиться мертвим сріблом. Повітря різке, як холодне лезо, і кожен вдих пече легені.

​Я знаю — вибір уже зроблено за нас.

​Тепер вона дивиться не на нас окремо. Вона дивиться на те, що між нами. На те, що ми називаємо силою. І на те, що може стати нашою руїною.

​— Не відпускай, — тихо каже він.

​І я не відпускаю. Наші пальці переплетені так міцно, ніби це остання нитка між світами.

​Перед нами повільно з’являється міст. Не з каменю. Не з дерева. З відбитків. Кожна дошка — це спогад. Кожна тріщина — сумнів. Кожен крок — біль.

​Коли я ступаю — міст реагує як жива істота. Я бачу себе дитиною. У руках — меч, ще завеликий для мене. Я хочу сміятися — але бачу матір, яка не сміється у відповідь. Вона дивиться на мене так, ніби прощається.

​Я здригаюся. І міст тріщить.

​Вільям стискає мою долоню сильніше.

— Я тут, — каже він. — Дивись на мене.

​Я намагаюся. Але Долина тягне назад — у минуле, у страх, у те, що ми намагаємося не згадувати.

​Його черга. Міст відгукується на його крок. Я не бачу видіння — але чую. Його подих стає важким. Плечі напружуються. Він зупиняється.

​— Вільяме…

​Він мовчить. Пальці в його руці холодні. Я знаю: він бачить той самий день. Той, про який не хоче говорити. Той, що зробив його тим, ким він є.

​Я чую тільки одне слово, яке зривається з його губ так, ніби рана відкрилася знову:

— Брате…

​І тоді міст під ним заходиться глухим стогоном. Я відчуваю, як він похитнувся. Не тіло. Душа.

​— Подивись на мене, — кажу я. — Тут. Тепер.

​Він піднімає погляд. А в очах — сила й розпач одночасно. Те, що руйнує, і те, що рятує. Він робить крок далі. Я разом із ним.

​І міст витримує.

​Ми опиняємося в центрі Долини. Туман розступається. Перед нами — дзеркало. Не те, що ми бачили раніше. Це — не відображення. Це — вирок.

​У дзеркалі ми стоїмо поруч. Не вороги. Не союзники. Одне ціле. А між нами — знак. Той самий. Тільки тепер він горить не на моїй шкірі. Він горить на обох.

​Біль різко прорізає тіло. Я майже падаю. Він ловить мене. Ми кричимо без звуку. Знак тремтить, наче жива рана, і я розумію: він не належить мені. Він не належить йому. Він належить нам. Разом.

​І саме за це нас випробовують.

​Туман стихає. Ми не одні.

Антагоніст стоїть на іншому боці Долини. Він не наближається. Не загрожує. Він просто дивиться. Його погляд торкається нашого знаку — і я бачу, як щось у ньому ламається. Ні ненависть. Ні холод. Біль. Той, що ніхто не витримує довго.

​Я вперше чую його голос без тіней:

— Вона теж обрала мене.

​Світ завмирає. Його пальці ковзають по старому, майже зниклому рубцю на зап’ясті.

— Вона повернулася за мною так само, як ти повернулася за ним, — говорить він тихо, ніби тільки собі. — Долина дала нам спільний знак. Ми думали — це дар.

​Тиша тягнеться, як тріщина в склі.

— А це була пастка.

​Він заплющує очі.

— Виживає лише той, хто йде далі… сам.

​Мені стає холодно. Не від вітру. Від розуміння. Він не став чудовиськом. Він став тим, хто залишився живим. Але ціною любові. Тієї, яку не витримала Долина. Тієї, яку тепер вона випробовує в нас.

​Він дивиться на нас востаннє. І його слова — не прокляття. Вони — попередження.

— Якщо ви підете разом — вона забере когось одного.

— А якщо розділимося? — тихо питає Вільям.

​Тінь у його погляді здригається.

— Тоді… забере вас обох.

​І Долина — усміхається.

​Я відчуваю, як знак на шкірі палає. Не болем. Вибором. Тим, від якого немає порятунку.

​Ми стоїмо посеред Долини, тримаючись за руки. І розуміємо: далі дорога справді розходиться. Не в туман. У долю.