Розділ 19 — Крок у різні сторони

​Їх роз’єднали не стіни. А тиша.

Тиша, у якій кожен чув лише власне серце.

​Шлях перед нею спускався вниз — вузькою стежкою між тріснутими каменями, де вітер носив чужі голоси. Шлях перед ним ішов угору — різкий, як лезо, — і здавався схожим на ту дорогу, яку він уже колись проходив.

​Вони стояли поруч, і все ж — наче на різних берегах.

​— Не смій, — прошепотіла вона, не зводячи з нього погляду. — Не роби цього вибору за нас обох.

​— Це не вибір, Айлін, — тихо відповів він. — Це… захист.

​Він ледь торкнувся її долоні. Холод Долини розірвав цей дотик. Їй здалося, що земля під ногами на мить відхилилася назад — якби вона зробила крок до нього, Долина просто стерла б їх обох.

​— Я повернуся, — сказав він.

​Вона усміхнулася так, як усміхаються перед тим, як зламатися.

— Ти ніколи не повертаєшся однаковим.

​Вони пішли. Не озираючись.

Бо озирнутися означало зрадити власну силу. Бо озирнутися означало впасти.

​Її шлях був тихим — але жорстоким. Долина говорила з нею пошепки, що нагадував її власний голос:

«Ти завжди вибираєш не себе. Ти завжди ставиш когось вище. Урешті за це платять обидва».

​Кожен крок зважувався на вагах сумніву. Вона бачила в тріщинах каменів себе в дитинстві. Себе, яка боялася любити. Себе, яка боялася втратити.

І тепер вона боялася ще більше. Бо тепер було кого.

​Його шлях різав легені холодом. Кам’яні виступи дряпали шкіру. Руки ковзали. Кров змішувалася з пилом. Долина хотіла зламати тіло, щоб дістатися до серця. Він ішов — уперто, мовчки. Та кожен удар пам’яті повертав у той день. День, коли він уже вибрав когось. День, коли повернувся надто пізно.

​— Ти не врятуєш її, — ударив голос Долини.

— Я не дам їй повторити її кінець, — прошепотів він у відповідь.

​Тінь минулого повисла на його плечах. Та він не зупинився. Бо тепер страх був меншим, ніж бажання бути поруч із нею. Навіть якщо за це треба було платити собою.

​Вибір мав бути окремим. Але Долина недооцінила одну річ. Людський біль. І людську відданість.

​Коли вона почула тріск скелі з верхнього хребта — серце зірвалося з грудей. Вона знала цей звук. Він падає. Без сумнівів, без паузи, без раціональних рішень — вона кинулася вгору. У напрямку, де не мала права бути. У напрямку, який Долина позначала як заборонений.

​— Айлін, ні! — його крик розлетівся камінням.

​Вона побачила, як він висить над урвищем, пальці роздерті до крові. Вона навіть не подумала. Лягла на край і простягла руку.

​— Візьми мене!

— Якщо я схоплюся — Долина забере тебе.

— Якщо ти впадеш — вона забере мене раніше.

​Вони зчепилися руками. З останнім ривком вона витягла його на камінь, падаючи поверх нього — задихана, тремтяча, жива. Він обхопив її, пригортаючи так, ніби боявся розімкнути цей контакт. Його губи торкнулися її шиї. Її пальці впилися в його спину. Це була не пристрасть. Це була клятва.

​— Я повернувся, — прошепотів він. — Тому що не можу інакше.

​І тоді з’явився він. Антагоніст.

​— Ви зробили те, що роблять усі закохані в цій Долині, — сказав він тихо. Його голос потемнів. — Колись я теж повернувся до тієї, кого любив. І саме тому вона загинула. Долина не карає тих, хто тікає. Вона карає тих, хто обирає бути разом. Відтепер вона перевіряє вас як одне ціле.

Антагоніст повільно провів рукою по повітрю, і туман навколо них почав густішати, перетворюючись на важку, чорну стіну.

​— Разом… — повторила Айлін, відчуваючи, як слова гірчать на губах. — Хіба це не те, чого ми прагнули?

​— Ви прагнули єдності, — чоловік зробив крок назад, розчиняючись у димці, — але Долина перетворить вашу єдність на кайдани. Тепер кожен його біль стане твоїм. Кожна твоя слабкість — його поразкою.

​Він зник, залишивши по собі лише присмак попелу.

​Вільям допоміг їй піднятися. Він не відпускав її руки, навіть коли вони почали рухатися вперед. Його долоня була гарячою, але Айлін відчула дивний, різкий покол у своєму власному плечі — саме там, де він забив своє, коли падав.

​Вона здригнулася, але промовчала.

​— Ти відчула це? — він зупинився, пильно заглядаючи їй в очі.

​— Що саме? — спробувала ухилитися вона.

​Вільям мовчки відгорнув край своєї сорочки. На його плечі набрякав синець. В ту ж мить Айлін відчула, як її власна шкіра в тому самому місці починає пекти, хоча вона ніде не вдарялася.

​Зв’язок. Тепер він був фізичним.

​— Він не брехав, — прошепотів Вільям. — Ми тепер одне ціле. У всьому.

​Дорога перед ними знову змінилася. Замість двох стежок тепер була одна — широка, залита дивним, мертвотно-блідим світлом. Вона вела до арки, що пульсувала темрявою.

​— Якщо один із нас здасться… — почала Айлін.

​— Тоді ми не дійдемо обидва, — закінчив він. — Але я не здамся. Поки чую твоє дихання поруч — я йтиму.

​Вони зробили перший крок у світло.

​Позаду них шлях почав обсипатися в безодню. Повернення більше не існувало. Тільки цей спільний шлях, де кожен подих був розділений навпіл, а кожна рана — помножена на два.

​Долина чекала. Вона готувала для них найскладніше: не монстрів, не пастки, а їхнє власне минуле, яке тепер їм доведеться прожити разом.

​— Тримайся, — сказав він, стискаючи її пальці.

​— Завжди, — відповіла вона.

​І вони увійшли в арку, де тиша нарешті вибухнула першим спільним випробуванням.