Розділ 18 — перше окреме випробування

Тиша впала на залу так різко, ніби хтось вирвав звук із повітря.

Факели уздовж стін хиталися, відкидаючи довгі тіні, і кожна з них нагадувала про щось невимовлене, небезпечне, заборонене.

​Вона стояла посередині, відчуваючи на собі десятки поглядів — холодних, недовірливих, гнівних.

​Але найболючіший був його.

​Він дивився на неї так, ніби весь світ у цей момент зводився до одного запитання:

​— Чому ти мені не сказала?

​Вона не мала відповіді.

Або мала — але слова застрягли у горлі разом із болем.

​Його пальці стиснулися в кулак.

Навіть це він робив мовчки — але мовчання різало сильніше за крик.

​— Це не те, що ти думаєш, — нарешті прошепотіла вона.

​— Справді? — він навіть не підвищив голосу.

Але в кожному слові відчувалася відстань.

​Відстань, якої вона боялася найбільше.

​Він зробив крок назад —

і це виявилося болючіше за удар.

​— Ти довірилася їм.

А не мені.

​Їй хотілося закричати, що це неправда.

Що все було інакше.

Що вона захищала його.

​Але ж…

​Він не знав.

​Він не бачив ночей, коли вона не спала.

Не чув, як тремтів її голос, коли вона благала долю не забирати його.

Не відчував страху, що прокидався в грудях щоразу, коли він ішов на бій.

​Він бачив тільки факт.

​І її мовчання.

​— Я не хотіла тебе втратити, — сказала вона нарешті.

І ця правда виявилася страшнішою за брехню.

​Його погляд здригнувся.

​Тільки на мить.

​— А тепер? — тихо запитав він.

​Вона не одразу зрозуміла.

​— Тепер ти майже втратила мене, — сказав він.

​І пішов.

​Не різко.

Не демонстративно.

​А тихо.

​Як і все, що між ними боліло.

​Вона не побігла за ним.

​Ноги підкосилися, і вона сперлася на холодну кам’яну колону, бо світ почав хитатися.

​Тільки тепер вона зрозуміла:

​Сила —

це не магія.

Це не спадок.

І не мітка крові.

​Справжня сила була там, де жив страх втрати.

​І зараз вона відчувала себе найслабшою.

​Хтось торкнувся її плеча.

​— Ми поруч, — сказала ніжним, але впевненим голосом подруга.

​— Ти не сама, — додав інший.

​Вона усміхнулася крізь сльози.

​Бо так.

​Її сила походила не лише від могутності.

​А й від тих, хто залишився поруч у момент, коли від неї відвернулися.

​Навіть він.

​Особливо — він.

​Вона знала: ця розмова ще попереду.

​Вона не дозволить їм втратити одне одного.

​Навіть якщо для цього доведеться сказати всю правду, якої вона боялася.

​Навіть якщо від цього болітиме ще більше.

​Вона підняла голову.

​— Я знайду його, — сказала тихо.

Не як обіцянку іншим.

​А як клятву собі.

Ніч опустилася на замок важким небом, і вітер проносився коридорами, мовби теж знав — щось зрушилося. Щось важливе. Небезпечне. Незворотне.

​Вона йшла довгими галереями, притримуючи плащ, щоб не чути власних кроків.

​Найважчим була не темрява.

Найважчим — тиша після слів, які він залишив між ними.

​Вона знала, де його шукати.

​Там, де він завжди ховав свої рани.

​На терасі над прірвою.

​Він стояв спиною до неї, дивлячись на зорі — так, ніби в них міг знайти відповідь, якої не знаходив у ній.

​Його плечі були напружені.

В долоні — уламок руків’я меча.

​Той самий меч, яким він колись захищав її.

​Вона хотіла вимовити його ім’я, але слова знову не слухалися.

​Вона зробила крок уперед.

​Він одразу почув.

​— Не підходь, — тихо.

​Не грубо.

Не різко.

​Просто — боляче.

​Вона зупинилася.

​— Ти справді думаєш, що я зробила це… проти тебе? — запитала вона хрипким голосом.

​Він мовчав.

​Вітер зірвав пасмо її волосся і кинув йому на плече.

Та він навіть не обернувся.

​— Я думаю, — відповів він нарешті,

— що ти вирішила за мене.

​Ці слова вдарили.

​— Я боялася, що ти пожертвуєш собою, — прошепотіла вона. — Ти завжди так робиш. За всіх. За мене.

​Він нарешті повернувся.

​І її серце стиснулося.

​В його очах не було гніву.

​Було щось гірше.

​Розчарування.

​— А ти не подумала, що, не довірившись мені… ти вже мене втратила? — сказав він.

​Їй захотілося впасти на коліна й благати.

Схопити його за руки.

Сказати, що вона не могла інакше.

​Але він мав рацію.

​Вона забрала в нього право вибору.

​— Я вмію битися з ворогами, — продовжив він. — Але не вмію битися з твоїм мовчанням.

​Вона заплющила очі.

​Сльози зрадницьки обпекли щоки.

​— Я навчуся довіряти, — тихо сказала вона. — Якщо ти дозволиш мені це виправити.

​Він довго мовчав.

​Їй здалося — цілу вічність.

​Потім він зробив крок ближче.

​Але не торкнувся.

​— Я хочу вірити тобі, — сказав він. — Дуже. Але мені боляче. Дай мені час.

​Час.

​Слово, яке водночас ранило і давало надію.

​Вона кивнула.

​— Я чекатиму, — відповіла вона. — Стільки, скільки потрібно.

​Їх розділяло всього кілька кроків.

​Та ця відстань зараз здавалася безкрайньою.

​В ту ж мить земля здригнулася.

​Гул пройшов крізь повітря, і з боку нижніх воріт здійнялося червоне сяйво.

​Він миттєво напружився.

​— Напад? — прошепотіла вона.

​Він поглянув на неї —

і вперше за весь вечір у його очах з’явилося те, що було їхнім незмінним зв’язком.

​Спільна загроза.

​Спільна доля.

​— Разом? — запитав він коротко.

​Вона всміхнулася крізь біль.

​— Завжди.

​І цього разу вона ні від чого не тікала.

​Не ховалася.

​Не мовчала.

​Вони побігли поруч.

​Пліч-о-пліч.

​Між ними ще стояв біль.

Невимовлені правди.

Тріщина довіри.

​Але…

​Поле бою завжди показує,

чи здатні двоє знову стати одним цілим.

Полум’я під стінами вирвалося вгору, мов жива істота, і повітря затремтіло від жару. Вони спустилися на внутрішній двір — і все навколо вже було охоплене хаосом.