Розділ 15 — коли правда починає боліти

Ніч опустилася на долину не темрявою — тишею.

Такою густою, що навіть вітер не наважувався торкатися каменю.

​Айлін лежала, спершись плечем на скелю. Вона дихала рівно, але всередині кожен подих різав — знак пульсував теплом і холодом водночас, ніби тіло не могло вирішити: болить воно чи нагадує про щось важливе.

​Вільям сидів поруч, не зводячи з неї погляду.

Не як охоронець.

Не як воїн.

Як той, хто боїться… вперше за довгий час.

​— Це минеться, — сказав він майже пошепки, хоча обидва знали: долина не забирає біль. Вона тільки змінює його форму.

​Айлін повільно повернула голову до нього.

— Вільям… — її голос був тихим і пораненим. — Коли він говорив… ти чув?

​Він кивнув і стишився ще більше:

— Так.

​Його пальці на мить торкнулися її руки — обережно, ніби він боявся зламати її. Тиша між ними вже не була порожнечею. Вона була тягарем.

​— Він не просто хоче нашої поразки, — промовила Айлін. — Він хоче нашого вибору.

​Знак спалахнув коротким спазмом болю — і на мить перед її очима промайнуло:

Кам’яна зала.

Їхні силуети навпроти.

Чиясь кров на підлозі.

Розірвана клятва.

​Вона здригнулася. Вільям одразу притягнув її ближче — але не як власність і не як відповідальність. Як людину, яку він не може втратити.

​— Не дивись, — прошепотів він. — Ти не зобов’язана бачити це наодинці.

​Її лоб торкнувся його плеча.

— Я боюся не видінь, — сказала вона тихо. — Я боюся того, що вони правдиві.

​Він затримав подих. І нарешті зізнався:

— А я боюся… що я і є причина цього шляху.

​Слова виходили важко — ніби їх занадто довго носили в собі.

— Я дав обітницю Долині, — сказав він. — Давно. Тоді ще не знав, ким стану. Не знав, кого зустріну…

Його голос зірвався.

— Я погодився заплатити будь-яку ціну.

​Айлін підвела на нього очі. Не осуд. Не страх. Просто правда.

— А тепер ціна — ми? — запитала вона.

​Його пальці здригнулися.

— Так.

​Слова впали між ними як удар. У Долині щось тихо відгукнулося. Не вітер. Не камінь. Пам’ять.

Вільям заплющив очі. Нарешті — чесно.

​— Я не боюся померти, Айлін, — прошепотів він. — Я боюся прожити… без тебе.

​Тиша більше не була тягарем. Вона стала зізнанням.

Айлін не відповіла одразу. Вона просто притиснулася до нього ближче — як людина, яка нарешті перестала тікати від власного серця. Знак на її шкірі спалахнув теплом… не болем. Ніби Долина слухала. І чекала.

​Вибору.

​А десь у тумані антагоніст зупинився на гребені скелі.

Його погляд ковзнув униз — туди, де дві постаті сиділи поруч. Занадто близько. Занадто щиро. Занадто небезпечно для обох.

​Він усміхнувся майже сумно.

— Так, — прошепотів він. — Ось що зробить кінець неминучим.

​І Долина погодилася з ним. Холодним подихом. Новим шрамом на небі. І тінню наступного випробування.

Світанок не народився — він вирвався з туману різко й холодно, так, ніби Долина не терпіла ні повільних рішень, ні вагань.

​Камені розійшлися. Стежка розламалася надвоє.

Одна — вгору, стрімка й вузька, мов лезо.

Інша — вниз, темна й слизька, мов давній шрам.

​Долина говорила без слів:

Ти не можеш пройти з тим, кого хочеш захистити.

Ти маєш пройти з тим, ким ти є.

​Айлін одразу зрозуміла. Вільям теж.

Їхні долоні торкнулися одна одної — коротко, майже боляче, ніби час не дозволяв довгих прощань.

​— Це пастка, — прошепотіла вона. — Вона хоче розділити нас.

— Ні, — він похитав головою. — Вона хоче знати, ким ми стаємо одне без одного.

​Її серце стиснулося. Тому що він мав рацію. Він завжди мав рацію у найболючіших істинах.

​— Не озирайтеся, — тихо сказав Вільям. — Я витримаю свій шлях.

​Він хотів усміхнутися, та не зміг. Вона хотіла сказати «повернися», та не сказала. Бо Долина слухала. Бо кожне слово тут могло стати клятвою.

Вони відпустили руки. І світ розірвався навпіл.

​Стежка раптово стала м’якою, мов попіл. Під ногами — відчуття, ніби земля пам’ятає пожежу. Перед нею з’явилися силуети. Не вороги — люди з минулого. Ті, кого вона залишила. Ті, хто не дочекався. Ті, хто мовчав про свої рани заради неї.

​Вони не дорікали. Вони просто дивилися. І це було страшніше за будь-які удари. Серед них була мати. Така ж, як у спогадах. Не сувора — сумна.

​— Ти не можеш врятувати світ, якщо не навчишся залишатися людиною, — сказала вона тихо. — Кого ти обереш, коли прийде час?

​Айлін хотіла відповісти, та Знак на її шкірі спалахнув. Видіння розірвало простір: кам’яна зала, вирує буря, її руки в крові — не чужій. І чийсь голос шепоче:

«Ти або рятуєш його… або виконуєш пророцтво».

​Серце зірвалося. Крик застряг у горлі. Видіння зникло, земля під ногами змерзла. Вона ледве втрималася на ногах — але не впала. Не цього разу.

​Його дорога була кам’яною і різкою. Але не зовні — всередині. Кожен крок змушував згадувати. Не смерть, а ту мить, коли він не врятував. Коли обрав обов’язок. Коли залишив живу людину заради порятунку далекого світу.

​Її обличчя постало перед ним. Не примара — пам’ять.

— Ти був героєм для всіх, — сказала вона без докору. — Крім мене.

​Земля під ним розкололася тріщиною провини. Він не захищався. Не виправдовувався. Просто стояв.

— Я тоді не знав, — прошепотів він, — що втечі від болю не буває. Він наздоганяє.

​Її силует почав зникати. Його голос зірвався:

— Я не хочу втратити її так само!

​Долина не відповіла. Вона лише холодно зафіксувала: ти боїшся повторити минуле — і саме тому можеш це зробити. Вільям зупинився. І вперше не сховав страх. Він визнав його.

— Я не втечу ще раз.

​Камінь під ногами перестав тріщати. Його дорога випрямилася.

​Біль ударив обох одночасно. Не тілесний — пророчий.

Знак на шкірі Айлін запульсував вогнем. У грудях Вільяма ніби щось розірвалося. І вони… відчули одне одного. Навіть на відстані. Навіть на різних шляхах. Навіть у різному болі.