Розділ 13. Те, що не можна побачити вдруге

(нічна сцена після зустрічі з антагоністом)

Вночі долина була неприродно тихою.

Ніби навіть вітер боявся заважати їхнім думкам.

Айлін сиділа біля згасаючого вогню, притискаючи до долонь теплу чашу.
Пальці тремтіли — не від холоду.

Вільям стояв трохи осторонь.

Наче не наважувався сісти поруч.

Наче боявся наблизитися — і водночас боявся відійти.

— Ти мовчиш уже годину, — тихо промовила вона.

— Ти теж, — відповів він.

Їхній погляд перетнувся.

І цього було достатньо, щоб серце стислося.

— Він… не був схожий на чудовисько, — сказала Айлін.

— Тому й страшно, — відповів Вільям.

Він опустився поруч із нею.

Та не надто близько.

Достатньо, щоб відчувати тепло.
Недостатньо, щоб відчути безпеку.

— У його словах була правда, — прошепотів він. — Та правда, від якої хочеться відвернутися.

— Я не відвернусь, — сказала вона.

Він гірко всміхнувся.

— Ти не знаєш, як боляче не відвертатися.

Вони знову мовчали.

Але тепер тиша була не холодною.

Вона була чесною.

Близькою.

Незахищеною.

— Вільям, — сказала вона раптом, — якщо долина покаже мені те, чого я не зможу витримати…

Він різко повернувся до неї.

— Ти витримаєш. Я буду поряд.

— Ти не можеш обіцяти це, — її голос зламався. — Долина забирає людей.

— Тоді я дозволю їй забрати мене разом з тобою.

Її погляд здригнувся.

Не від страху.

Від того, що хотіла повірити.

Він не торкнувся її руки.

Але простягнув долоню поруч.

Мовчазна пропозиція.
Не крок — а дозвіл.

Айлін поклала свою руку зверху.

Ледь.

Несміливо.

Наче боялася, що світ розсиплеться від цього жесту.

Він видихнув.

— Ти змінилася, — прошепотів він.

— І це лякає?

— Це… змінює і мене.

Вона не відвела руки.

І цього було достатньо, щоб ніч стала теплішою.

Навіть попри те, що попереду чекало щось страшніше за правду.

Вони сиділи так до світанку.

Не зізнаючись у головному.

Бо обоє знали:

поки вони говорять чесно — долина слухає.

А долина не терпить слабкості.

Світ прокинувся неспокійним.

Повітря стало густішим, земля — жорсткішою, а небо — надто близьким.

Долина змінила їхню стежку.

Дерева більше не впізнавали їх.

Туман не відступав — він рухався разом із ними.

Наче вів.

Наче чекав.

— Це пастка? — запитав Вільям.

— Ні, — відповіла Айлін. — Це… вибір.

Знак на її шкірі спалахнув.

Не болем.

Закликом.

Вони вийшли на круглу кам’яну терасу посеред лісу.

А навколо — нікого.

Жодного ворога.

Жодного звіра.

Лише…

дзеркала.

Старі, тріснуті, покриті пилом часу.

Десятки, сотні.

Кожне — як двері.

Кожне — дихало.

— Це — не відображення, — прошепотів Вільям. — Це… варіанти.

— Те, ким ми могли стати, — сказала Айлін.

І раптом одне з дзеркал ожило.

Від нього війнуло холодом.

Там була вона.

Але не та.

Очі — порожні.

Обличчя — спокійне.

У руках — чорний клинок.

І той самий знак на руці…

тільки випалений до кістки.

— Це та, хто не зупинився, — шепнула Айлін.

— Це та, хто перестав боятися, — сказав Вільям.

— Ні, — відповіла вона.

— Це та, хто перестав відчувати.

Дзеркало поруч ожило вдруге.

Тепер — Вільям.

Сивий.

З очима людини, що пережила війну — і більше не вірить у мир.

З мечем, який давно вже не захищає.

А карає.

Він зробив крок назад.

— Я — не він.

Долина відповіла холодним подихом.

Ти можеш.

— Це випробування не про силу, — сказала Айлін. — Воно — про нас.

— І про те, ким ми станемо, якщо програємо самі собі.

Туман зрушив.

Дзеркала ожили одразу.

І долина прошепотіла…

Там, де дзеркало торкається крові

Дзеркала дихали.

Не відбивали —
дивилися.

Кожне — мов жива рана часу.

Айлін зробила крок уперед.

Вона не тремтіла —
але її дихання стало коротшим, ледь чутним.

— Не торкайся їх, — попросив Вільям.

— Це не вибір, якщо я відступлю.

Він стиснув кулаки.

Вона знову робить це сама.

Як тоді.

Як завжди.

Перед нею зупинилось інше дзеркало — не тріснуте, а гладке, тихе, мов вода.

У ньому — вона.

Молода.

Щаслива.

З теплом у погляді, яке ще не встигли відібрати.

Та без нього.

Без Вільяма.

Без шрамів.

Без болю долини.

Дорога життя — засяяна, м’яка, легка.

Без битв.

Без страху.

Без його тіні поруч.

— Це… — прошепотіла вона. — Це життя, де я не зустріла тебе.

Вільям завмер.

Ті слова різали сильніше, ніж клинок.

І тоді відображення посміхнулося.

Трохи тепліше.

Трохи м’якше.

Занадто правильно.

Занадто безпечно.

Айлін відчула, як долина прошепотіла:

Ось ким ти могла б бути.

Без втрат.
Без долі.
Без болю.

Її рука сама потягнулася вперед.

Тільки на мить.

Тільки доторкнутися.

— Айлін, ні.

Його голос зірвався.

Запізно.

Пальці торкнулися холодної поверхні.

Вона різко здригнулася.

Скло не було холодним.

Воно було живим.

І в ту ж мить

дзеркало прорізала тонка срібна тріщина —

так, ніби воно вкусило її.

Лезо тиші.

Крапля крові впала на поверхню.

Вона розійшлася колами.

Наче дзеркало пило її.

Айлін вдихнула різко.

Тремтячо.

Її погляд потемнів.

Коліна підломилися.

— Вільям…

І світ навколо загув.

Не дерево. Не камінь.

— Не торкайся її, — прошепотіла долина.

— Випробування — особисте.

Він стояв на межі.

Як навчали.

Як наказували.

Як він колись поклявся.