Розділ 9 — Перша справжня пастка

Долина пророцтва не мала меж — принаймні так здавалося. Каміння під ногами дихало холодом, мов у ньому жили давні голоси. Туман не розсівався — він облизував шкіру, затягував у себе, стискав повітря, перетворюючи кожен крок на сумнів.

Айлін ішла першою.

Не тому, що була сміливішою — просто не хотіла, щоб Вільям ішов попереду й зникав у сивій млі, як у чужому сні.

Його тінь ковзала поруч — трохи ближче, ніж зазвичай, наче долина змушувала триматися разом.

— Не довіряй жодному відлунню, — прошепотів він. — І жодному обличчю… навіть якщо здасться, що це я.

Його голос був тихий. Втомлений.

Наче він говорив не про долину — а про себе.

Перший знак дав про себе знати різко.

Печать на її шкірі засвітилась, мов жарина, що торкнулася нервів. Пульсуючий біль пройшов уздовж руки, пробився в груди — і світ на мить провалився.

Вона захиталась.

Вільям устиг підхопити.

Його руки були теплими.

Занадто живими для цього мертвого місця.

— Подивись на мене, — його голос став твердішим. — Айлін, подивись тільки на мене.

Вона намагалася.

Але видіння вирвалося, як хвиля.

Перед очима — долина, така сама, але пуста.

Сонце розбите на уламки світла.

І — в центрі — він.

Вільям.

Стоїть на колінах.

Не поранений.

Лише… порожній.

Так, наче з нього вирвали щось більше за серце.

Його руки стиснуті.

А перед ним — силует.

Темний. Чіткий. Спокійний.

Антагоніст не торкається його.

Він просто — дивиться.

І цього досить, щоб світ тріскав по швах.

Айлін вирвалася з видіння — різко, з криком.

Долина відповіла луною.

Туман зрушився.

Ніби хтось слухав.

Ніби хтось усміхався.

Вільям стиснув її до грудей сильніше, ніж зазвичай — уже не приховуючи страху.

— Що ти бачила? — тихо.

Вона хотіла збрехати.

Що це просто біль.

Просто марево.

Просто дрібниця.

Але долина не любила брехунів.

— Ти… стояв перед ним, — прошепотіла. — Не як ворог. Не як боєць. А як той, хто вже програв.

Його пальці на мить стиснулися на її плечах.

Це був не гнів.

Не образа.

Це був удар.

Той самий, якого він боїться найбільше.

Він відвернувся.

Втретє за весь час.

— Видіння не завжди правдиві, — сказав рівно. — Вони показують не те, що станеться… а те, чого ти боїшся.

Але страхи інколи говорять більше, ніж істина.

Айлін це відчула.

Та не сказала.

Вона просто торкнулась його руки — не для втіхи.

Для присутності.

— Я не дам цьому стати правдою, — сказала тихо. — Навіть якщо долина хоче інакше.

Він уперше всміхнувся так, ніби це боляче.

— Проблема в тому, — прошепотів, — що долина завжди хоче не наше.

Десь позаду камені повільно змістилися.

Не гучно.

Не загрозливо.

Наче хтось просто переступив.

Не торкаючись землі.

Антагоніст не наближався.

Він спостерігав.

Його присутність була не як ніж — як тінь, що терпляче чекає, коли люди самі зроблять крок у прірву.

І долина допоможе.

Бо перша пастка вже спрацювала:

Вільям знову відчув свою втрату.

А Айлін — страх втратити його.

І тепер долина знала їхню слабкість.

І знала, куди бити.

Вітер у долині був беззвучним.

Не свистів, не шарудів — просто рухав повітря так, ніби його хтось пересував руками. Камені ставали гострішими, контури — м’якшими, і здавалося, що простір час від часу міняє форму.

— Ми не самі, — сказала Айлін тихо.

Вільям не відповів.

Він і так це знав.

Його погляд ковзав по туману — уважний, стриманий, але в глибині очей тепер лежало щось важче за обережність.

Пам’ять.

Він ішов уперед трохи швидше, ніби намагаючись наздогнати себе давнішого — того, хто колись уже був у подібному місці.

Тоді — інакшому.

Але з тим самим відчуттям у грудях.

— Знак болітиме частіше, — промовив він глухо. — Долина не б’є по тілу. Вона б’є по тому, що ми ховаємо.

— А ти що ховаєш? — запитала вона.

Він на мить зупинився.

Туман розійшовся навколо них колом.

Мов долина сама чекала на відповідь.

Вільям вдихнув повільніше.

Але не сказав.

Не тепер.

— Не довіряй простору, — нарешті промовив він. — Долина любить копіювати дороги. Якщо побачиш шлях додому — це не він.

Айлін кивнула.

І саме в цю мить простір попереду змінився.

Так тихо, що це й справді легко було прийняти за випадковість.

Стежка роздвоїлася.

Ліворуч — камені, гострі, темні, мов ребра землі.
Праворуч — гладка доріжка, залита м’яким світлом, спокійна, рівна, з відблиском тепла, яке нагадувало… сонце.

Сонце, якого тут не було.

— Це вона, — прошепотіла Айлін. — Перша пастка.

Вільям дивився на світлу дорогу довше, ніж треба.

Занадто довго.

Його погляд став м’яким, майже теплим — і вона зрозуміла:

ця дорога показувала щось йому.

Не їй.

— Що ти бачиш? — тихо запитала вона.

Він проковтнув повітря.

Усмішка торкнулася його губ — тиха, беззахисна, майже чужа.

— Дім, — відповів.

Одне слово.

Але в ньому було стільки болю, що вона майже відчула його фізично.

Він не рушив.

Просто дивився.

Наче якщо ступить — все закінчиться.

Вперше вона зрозуміла, що для нього означає минуле.

Не героїчні битви.

Не втрати, про які говорять, як про легенди.

А звичайне життя.

Те, яке не повертається.

— Це не твій дім, — сказала вона м’яко. — Це — спогад, який тебе тримає.

Він мовчав.

Пальці на його руці тремтіли.

Не від страху.

Від вибору.

Туман позаду ворухнувся.

Тихо.

Видих.

Присутність.

Антагоніст був десь тут.

Не близько.

Не поруч.

Але — в межах їхнього кроку.

Спостерігав.

Чекав.

Долина шепотіла йому їхні слабкі місця.