Розділ 8— після спогаду

(емоційний злам Вільяма, вибір без дороги назад)

Тиша довго трималася між ними — така крихка, що здавалося, варто лише вдихнути глибше, і вона розсиплеться на скалки.

Вільям сидів на холодному камені біля схилу, опустивши голову. Його плечі були напружені, ніби на них лежала вага цілого світу. Айлін не бачила його обличчя — тільки пальці, занадто бліді, занадто тремтливі для того, хто звик тримати меч.

Він не плакав.

І саме це було страшніше за сльози.

— Ти не повинна… нічого говорити, — прошепотів він. — Я знаю, що мав би мовчати. Що це не твій тягар.

В його голосі не було крику.

Там був шрам.

Глибокий.

Давній.

Він видихнув різко, наче дим із грудей.

— Я обіцяв… — слова зривалися. — Я обіцяв їй, що захищу. І не зміг. Я бачив… як вона падає. Як світ втрачає її. Як мої руки — зраджують.

Він замовк.

Тиша перестала бути тишею — вона стала прірвою між минулим і теперішнім.

Айлін повільно підійшла ближче.

Не втручаючись.

Не рятуючи.

Просто поруч.

— У тій миті, — продовжив він, — я вперше зрозумів, що я не герой. Не рятівник. Не той, ким мене хотіли зробити. Я — хлопець, який не втримав. Я той, хто… запізнився.

Він стиснув кулаки так, що кістки побіліли.

— Ти запитувала, чому я відштовхую людей. Ось чому. Бо коли вони поруч — їх можна втратити.

Він нарешті підняв на неї погляд.

Очі темні.

Втомлені.

Живі.

— А з тобою мені страшніше, ніж будь-коли.

Її серце стиснулось.

Від тепла.

Від болю.

Від того, що він уперше не сховався за тінню.

— Тому що… — голос його затремтів, ледве чутний. — Якщо ти впадеш — я не переживу другого разу.

Вона мовчала.

Не тому, що не знала, що відповісти.

Тому що це було святе місце — межа між слабкістю і правдою.

Айлін повільно простягла руку й торкнулася його щоки. Тепло її долоні було м’яким і впертим, як ранкове світло після бурі.

— Ти не зрадив, — тихо сказала вона. — Ти тримав, поки міг. Ти боровся. І ти пам’ятаєш. Це — не слабкість.

Він хотів відвести погляд — але не зміг.

— Ти не той хлопець на мосту, — її голос був теплий, але твердий. — Ти — той, хто вчиться стояти, навіть коли земля під ногами ще тремтить.

Вітер торкнувся її волосся, і на мить здалося, що світ теж слухає.

— Я не прийшла, щоб ти рятував мене, — прошепотіла Айлін. — Я прийшла — йти поруч.

Він видихнув повільно.

Наче вперше вдихнув життя.

— Якщо ти залишишся… — сказав він уже не таким зламаним, як хвилину тому, — я стану небезпечним. Я зроблю вибір. Я стану тим, ким не хотів бути.

— Ким? — запитала вона тихо.

Він затримав погляд на її долоні, яка досі лежала на його щоці.

— Тим, хто не відпустить тебе навіть тоді, коли світ скаже — треба.

Пауза.

Довга.

Тремтлива.

Жива.

— Тоді ми обидва зробимо свій вибір, — відповіла вона. — І нехай світ сам вирішує, чи має на це право.

Вона взяла його за руку.

Не як символ.

Не як клятву.

Як реальність.

Їхні пальці зімкнулися — і вперше це не здавалося тягарем.

Це було — рішенням.

Не геройства.

Не жертви.

Володіння власною долею.

Десь далеко в горах ледь чутно озвався вітер.
А на її шкірі знову спалахнув тонкий срібний символ — тепліший, ніж раніше.

Він це помітив.

І не відпустив.

Не цього разу.

Не більше ніколи.

Туман ліг на долину важким срібним серпанком. Камені під ногами зберігали тепло денного сонця, але повітря вже пахло ніччю, вологою та тишею перед бурею.

Символ на зап’ясті Айлін ще жеврів м’яким світлом.

Та він більше не здавався теплим.

Він — пульсував.

Наче серце.

Наче відповідь на чийсь поклик.

Вільям мовчки дивився на її руку. Жодного страху в очах — тільки уважність. Наче він намагався запам’ятати кожну лінію цього світіння.

— Він… змінився, — сказала вона пошепки.

— Ні, — тихо відповів він. — Це не він. Це хтось торкнувся його з іншого боку.

Вони обоє зрозуміли.

Хтось відгукнувся.

Темний зал був наповнений вітром, що заходив крізь тріщини в чорному камені. Факели не горіли — лише холодне світло місяця ковзало по гострих виступах стін.

Він стояв спиною до віконного пролому.

Антагоніст.

Той, чиє ім’я давно прибрали з пісень.

Плащ торкався кам’яної підлоги, мов тінь, яка жила окремо від нього.

І в ту мить він завмер.

На його власній шкірі — там, де колись був такий самий символ — спалахнув ледь помітний відголосок. Не світло. Не біль.

Пам’ять.

Він повільно притиснув пальці до шраму.

— Вона зробила вибір… — прошепотів він. — Нарешті.

У його голосі не було гніву.

Тільки втомлена ніжність і щось, схоже на жаль.

За вікном здійнявся вітер.

Його погляд змінився — глибокий, гострий, тривожний.

— Тож шлях відкрито.

Ніби світ відповів на його слова — за далекою долиною щось зрушилось.

Знову.

Пророцтво почало дихати.

Символ на руці Айлін раптово спалахнув яскравіше.

Не боляче.

Але вимогливо.

Як заклик.

— Якщо ми підемо туди… — сказав Вільям, — дороги назад уже не буде.

Вона вдихнула повільно. Нічні трави торкались її пальців. Світ здавався надто великим — і надто близьким одночасно.

— Я знаю, — тихо відповіла вона. — Але якщо не ми — то хто?

Він дивився довго.

Ніби перевіряв — чи це рішучість.

Чи відчай.

А потім він зробив крок ближче.

Не до долини.

До неї.

— Тоді дозволь мені йти поруч не як охоронець, — його голос звучав низько, тепліше, — а як той, хто має право боятися за тебе.

Її серце здригнулося.

Не від страху.

Від глибини.

— Я не хочу, щоб ти був поруч із обов’язку, — відповіла вона. — Я хочу, щоб ти був поруч… тому що обрав.