Розділ 7 — зустріч без масок

Вітер був крижаний, але повітря — тихим. Тиша нагадувала порожню залу перед вироком.

Вони стояли навпроти старої кам’яної брами, де сніг здавався занадто білим, щоб бути безпечним.
Тут світ не кричав — він шепотів.

— Він близько, — прошепотів Вільям.

Той голос у ньому змінився. Не холодний. Не відсторонений.

Насторожений.

Живий.

Вона відчула, як його рука ледь торкнулась її плеча — ніби не для захисту, а щоб переконатися, що вона тут… що він не один.

Крок.

Другий.

Сніг тихо хрустів, мов зуби, що стримують злість.

Антагоніст не вийшов — він ніби з'явився з самої тіні.

Без поспіху.

Без загрози у жестах.

І саме тому — небезпечніший за тих, хто кричить.

— Ви ж прийшли самі, — сказав він майже лагідно. — Я навіть не кликав.

Його голос був теплим… занадто теплим. Як чай у домі, де тебе збираються отруїти.

Вільям не відповів.

Вона відчула, як він напружився — не тілом, пам’яттю.

Погляд антагоніста ковзнув по ній, затримався.

Не з хтивістю.

З цікавістю.

— Ти — та, хто змінило його траєкторію, — мовив він, усміхаючись так, ніби коментував шахову партію. — Цікаво. Я думав, він більше не здатний… вибирати.

Вільям стиснув щелепи.

— Не говори так зі мною, — тихо, майже шепотом.

— А як? — м’яко перепитав антагоніст. — Як з тим, хто колись уже підвів?

Вона побачила, як щось зламалось у погляді Вільяма.

Не сьогодні.

Колись.

— Ти забрав її, — сказав він. — І назвав це вирішенням.

— Я лише зробив те, чого ти не зміг, — спокійно відповів той. — Я обрав сторону.

Пауза.

Сніг падав тихо — як вибачення, якого ніхто не попросить.

— А тепер? — він нахилив голову. — Ти знову граєш у героя?

Антагоніст зробив крок ближче.

Не до Вільяма.

До неї.

— Чи, може… ти боїшся повторення?

Вільям різко виступив вперед.

Не агресивно.

Інстинктивно.

Вона зрозуміла:

Не через слабкість.

Через втрату.

— Відійди від неї, — його голос був холодним лише зовні. — Ми не прийшли розмовляти про минуле.

Антагоніст усміхнувся.

— А я прийшов.

Він дивився не на них.

Він дивився у рани.

— Ти пам’ятаєш її очі в ту мить, Вільяме? — спитав він майже ніжно. — Коли вона просила… не відпускати?

Вільям обірвав подих.

І вперше — не сховав реакцію.

Його пальці здригнулися.

Він бачив це знову.

Не бій.

Не кров.

Руки, що ковзали.

Порожнечу замість ваги.

— Досить, — тихо сказала вона.

Не обурено.

З болем за нього.

Антагоніст перевів на неї погляд — повільно.

— Ти думаєш, захищаєш його? — спокійно. — Насправді ти відкриваєш.

— Він не той, ким ти його бачиш, — сказала вона.

Ледь тремтячим голосом.

Він дивився на неї довго. Занадто довго.

І тоді вперше — в його очах промайнуло щось не схоже на пиху.

Сум.

Тихий.

Прихований.

— Усі ви однаково схожі на світло, — сказав він. — Поки не пізно, відійди від нього.

— Чому? — вона стисла кулаки. — Бо він може заболіти?

— Бо він знову зробить вибір, — відповів антагоніст. — А коли він обирає… хтось падає.

Вільям зробив крок уперед.

Не як боєць.

Як людина, що більше не тікає.

— Цього разу — ні.

Антагоніст усміхнувся тихо.

Не з глузуванням.

З жалем.

— Всі так кажуть перед повторенням історії.

Вітер підняв сніг, і тінь ніби розчинилася.

Не втеча.

Запрошення.

Переддень.

Вільям довго стояв нерухомо.

Вона доторкнулася до його руки.

Тепло.

Живе.

— Я тут, — прошепотіла вона.

Він видихнув — так, ніби повернувся у власне тіло.

Але очі ще були десь там.

У тому дні.

Там, де він не втримав.

— Я не дам цьому повторитися, — сказав він уперше не собі — їй. — Навіть якщо ціною мене.

Вона знала:

Це не клятва.

Це страх.

І любов.

Яка ще не сміє назватися.

Вітер був крижаний, але повітря — тихим. Тиша нагадувала порожню залу перед вироком.

Вони стояли навпроти старої кам’яної брами, де сніг здавався занадто білим, щоб бути безпечним. Тут світ не кричав — він шепотів.

— Він близько, — прошепотів Вільям.

У його голосі щось змінилося. Не холод. Не відстороненість.

Настороженість.

Вона відчула, як його рука ледь торкнулася її плеча — ніби не для захисту, а щоб переконатися, що вона тут… що він не один.

Крок.

Другий.

Сніг тихо хрустів, мов зуби, що стримують злість.

Антагоніст не вийшов — він ніби з’явився з самої тіні.

Без поспіху.

Без загрози у жестах.

І саме тому — небезпечніший за тих, хто кричить.

— Ви ж прийшли самі, — сказав він майже лагідно. — Я навіть не кликав.

Його голос був теплим… занадто теплим. Як чай у домі, де тебе збираються отруїти.

Вільям не відповів.

Вона відчула, як він напружився — не тілом, пам’яттю.

Погляд антагоніста ковзнув по ній і затримався.

Не з хтивістю.

З цікавістю.

— Ти — та, хто змінила його траєкторію, — мовив він, усміхаючись так, ніби коментував шахову партію. — Цікаво. Я думав, він більше не здатний… вибирати.

Вільям стиснув щелепи.

— Не говори так зі мною, — тихо, майже шепотом.

— А як? — м’яко перепитав антагоніст. — Як із тим, хто колись уже підвів?

Вона побачила, як щось зламалося в погляді Вільяма.

Не сьогодні.

Колись.

— Ти забрав її, — сказав він. — І назвав це вирішенням.

— Я лише зробив те, чого ти не зміг, — спокійно відповів той. — Я обрав сторону.

Пауза.

Сніг падав тихо — як вибачення, якого ніхто не попросить.

— А тепер? — він нахилив голову. — Ти знову граєш у героя?

Антагоніст зробив крок ближче.

Не до Вільяма.

До неї.

— Чи, може… ти боїшся повторення?