Розділ 6 — Тиша після правди

Ніч зависла над долиною важким небом, у якому не світили зорі. Здавалося, навіть світло боялося торкатися землі, що зберігала надто багато тіней і таємниць. Вогні табору тремтіли, мов злякані серця, що намагаються втриматися від розпаду.

Айлін довго сиділа сама — на камені біля зламаного дерева, де вітер тихо перелистував сухе листя. Її плечі були втомлені, пальці — холодні, а думки поверталися до останних слів антагоніста, що ще жили в повітрі, ніби шепіт, який не вивітрюється.

“Прощення, якого ти ніколи не отримаєш.”

Світ перестав бути чорно-білим.

Він став болючим.

Справжнім.

І занадто живим.

Вона відчула, як на її шкірі знову запульсував знак — тонкий візерунок, що проступив під ключицею, наче срібна нитка, вплетена в плоть. Символ ледь світився, ніби відгукувався на чиюсь далеку силу… або на чиюсь долю.

— Він не випадковий… — прошепотіла вона.

І вперше не злякалася.

А прийняла.

Вільям стояв трохи осторонь табору — на узвишші. Вітер торкався його обличчя, ніби перевіряв, чи ще він живий. Його постать була різкою, як скеля, що тримає небо, але всередині — щось тріщало.

Він не повертався до людей.

Не хотів, щоб бачили ці очі.

В очах, що бачили втрату.

Він заплющив повіки — і на мить знову почув дитячий голос. Теплий. Довірливий.

“Ти повернешся, правда?”

Обіцянка, якої він не виконав.

Обіцянка, яка перетворилася на тягар.

Він притис руку до грудей.

Не до рани.

До порожнечі.

— Я не маю права зупинятися, — сказав сам собі.

Але в голосі звучав не наказ.

А втома.

Айлін підійшла тихо.

Не кроком воїна.

Кроком людини.

— Ти зник одразу після зустрічі, — сказала вона м’яко. — Я хвилювалася.

Він не обернувся.

— Не варто.

— Варто, — сказала вона твердіше.

Тиша розтягнулася між ними.

Їй було холодно — не через ніч.

Через відстань.

Не фізичну.

Внутрішню.

— Він торкнувся твоєї слабкості, — прошепотіла вона.

Його плечі напружилися.

— Це не слабкість.

— Це — біль, — відповіла вона. — А біль не робить слабким.

Він довго мовчав.

А потім звернув до неї обличчя.

Його погляд був не жорстким.

А живим.

І пораненим.

— Я колись вірив, що мій меч — це захист, — сказав Вільям. — Що сила завжди означає порятунок. Але одного дня я зрозумів… сила не встигає скрізь.

Він стиснув пальці так, що суглоби побіліли.

— Я не зміг урятувати людину, яка вірила в мене найбільше.

Її серце стислося.

Не як героїні.

Як людини.

— Його брат, — промайнуло в думці.

Але вона не сказала цього вголос.

Вона не вторгалась у біль.

Вона просто була поряд.

Він опустив очі.

— Відтоді я воюю не за корони… не за честь… не за слова. Я воюю, бо більше не хочу втрачати.

Айлін простягла руку.

Вона не торкнулася.

Вона дала вибір.

І він — зробив крок.

Ледь.

Але достатній.

Їх пальці зустрілися.

Тепло.

Тихо.

Без пафосу.

Як дві втомлені душі, що дозволили собі не бути сильними.

Хоч на мить.

— Він знав про твою рану, — сказала вона. — Той, хто стоїть по той бік тіні… він не просто ворог.

— Він ніколи не був ним повністю, — відповів Вільям повільно. — Його народ теж спалили. Його дитинство забрали, як і моє. Але він обрав інший шлях.

— Шлях руйнування?

— Шлях повернення світу болю, який він пережив сам.

Вільям підвів голову до неба.

— Він ненавидить долю. Пророцтва. Обраних. Він хоче довести, що майбутнє не визначене нічим… крім сили.

Айлін відчула, як її символ знову спалахнув.

Ніби дав відповідь.

— Тому він полює на мене, — сказала вона. — Бо я — доказ того, що він помиляється.

— Ти — доказ того, що світ ще має вибір.

Вітер став теплішим.

Ніч — світлішою.

Їх страхи нікуди не зникли.

Але перестали бути тягарем.

Вони стали правдою.

І між ними з’явилося щось нове.

Не кохання.

Не обов’язок.

Довіра.

Крихка.

Але справжня.

Вдалині — щось ворухнулося.

Тінь на краю лісу.

Присутність.

Не голос.
Не постать.

Погляд.

Той самий.

Холодний.
Пильний.
Усміхнений.

Антагоніст бачив їх.

І не втручався.

Він лише чекав.

Ніби світ поставив фігуру на шахову дошку —

а справжній хід був ще попереду.

Тиша між ними більше не здавалася порожньою. Вона дихала — повільно, глибоко, наче земля після бурі. У цій тиші не було страху. Лише втома, правда… і крихітна надія, що не наважувалась назватися вголос.

Вільям випустив її руку, але не відійшов. Здавалося, він уперше дозволив собі не приховувати тріщин, не бути бездоганним — і від цього став справжнім.

— Ти не запитуєш, — тихо сказав він.

— Про що? — Айлін підвела погляд.

— Про те, кого я втратив.

Вона на мить заплющила очі.

— Ти скажеш тоді, коли сам будеш готовий.

Його вуста ледь торкнулася тінь усмішки — гіркої, але людяної.

— Дякую.

В небі прокотився далекий гуркіт — не грім, а щось глибше, схоже на стукіт підземних плит. Вітер обережно торкнувся їх облич, наче попереджав: ніч ще не закінчилася.

Айлін повільно вдихнула.

Срібний символ на її шкірі знову спалахнув — тепліше, сміливіше, майже живий. Він уже не болів. Навпаки — ніби підтримував зсередини.

Відчуття було дивним:

ніби хтось поруч тримав її за серце.

— Він відгукується на твою силу? — запитав Вільям.

— Ні, — відповіла вона після паузи. — Він відгукується на вибір.

Він мовчки кивнув.

Тепер він розумів.

Вдалині, на краю скель, знову майнула тінь.

Та сама.

Не загроза — присутність.

Спостерігач.

Антагоніст не наближався.

Він ніби випробовував межі.

Чи злякаються вони?

Чи зламаються?

Чи підуть назустріч?