Розділ 5 — Там, де тиша болить

Ніч упала на долину не раптово — вона осіла повільно, наче сніг на камінь.
Після бою земля ще довго тремтіла, а повітря пахло холодом і металом.

Тиша тут не була спокоєм.

Тиша тут була порожнечею.

Вогонь у невеликому таборі горів нерівно — немов сам боявся цієї землі.
Сокіл сидів на кам’яній брили, ховаючи крила, ніби теж відчував чужу присутність.

Айлін сиділа біля багаття, тримаючи в долоні пов’язку з травами.
Пальці тремтіли не від болю — від думок.

Її плече пульсувало там, де торкнулася туманна істота.
І щоразу, як біль повертався, у пам’яті знов поставав його голос.

Ти обереш.
Або його.
Або королівство.

Вона зціпила зуби.

— Дозволь… — тихо сказав Вільям.

Він опустився поруч і обережно взяв пов’язку з її руки.

Він торкався акуратно — неначе боявся нашкодити.
Рухи були впевненими, але очі… ні.

Вони були втомлені.

Вразливі.

Живі.

Він зав’язав бинт і не одразу відпустив.

Їхні пальці торкнулися.

І світ на мить став надто близьким.

— Боляче? — спитав він.

— Не так, як могло б бути, — відповіла вона.

Він ледь всміхнувся.

— Це ти мене витягла там… — його голос зламався. — Я впав би.

— Ти не впав, — сказала вона твердо.

— Я злякався, — він сказав це тихо, наче визнав злочин. — Не битви. Не смерті. Себе.

Його плечі здригнулися.

Він опустив голову.

І тепер він не був принцом.

Він був людиною.

— Я зрозумів, що все життя… я йшов не туди. Не туди, куди хотів. А туди, куди мене поставили.

Вона відчула, як щось стислося в грудях.

Бо ці слова звучали… надто знайомо.

— Ми не завжди маємо право вибору, — сказала вона.

— Але маємо право боятися, — прошепотів він.

Їх розділяв один крок.

Один ковток повітря.

Одна межа.

Та обидва знали — перейти її небезпечно.

Не через людей.

Через долю.

 Таємниця антагоніста

Туман знову рушив по схилах гір.

Не наближаючись.

Не зникаючи.

Спостерігаючи.

Айлін стулила очі — і раптом перед нею з’явилося видіння.

Воно не було її.

Воно належало йому.

Зал кам’яного трону.
Холодні факели. Розбиті колони.

Юнак стоїть серед руїн.

Його руки — у крові.

Навколо — тіла тих, хто колись називав його сином королівства.

А він тримає дитину.

Маленьку дівчинку.

Вона не плаче.

Вона дивиться на нього так, ніби розуміє.

— Врятуй їх, — прошепотіла вона. — Навчи світ не помирати.

І тоді він зробив свій перший гріх.

Він зупинив війну.

Зупинив час.

Зупинив весну.

Щоб більше ніхто не ріс у біль.

Щоб ніхто не змінювався.

Щоб ніхто не втрачав.

Видіння розсипалося, як лід.

Айлін різко вдихнула.

Вільям торкнувся її плеча.

— Ти знову бачила щось? — тихо спитав він.

Вона кивнула.

— Він не народився чудовиськом.

Вільям стиснув кулаки.

— Трагедія не робить людей святими.

— Але і не завжди робить їх ворогами, — відповіла вона.

Він довго мовчав.

— Якщо він колись хотів врятувати світ… — сказав Вільям повільно, — то тепер світ для нього — це біль.

І він знищує його, щоб більше не боліло.

Їх обох пройняв холод.

Небо згустилось.

Вітер приніс запах дощу.

Тиша більше не здавалася пустою.
Вона була важкою.

Між ними зависло те, про що вони не сказали.

Про страх втратити.

Про тиск пророцтва.

Про те, що вони почали дивитися одне на одного не як союзники…

…а як люди.

— Якщо він має рацію… — сказала Айлін, не дивлячись на Вільяма. — Мені доведеться обирати.

Він підвів голову.

— Між чим?

Вона мовчала.

Він не відступив.

— Між ким?

Вона заплющила очі.

— Між тим, що я люблю… і тим, що я маю захищати.

Він застиг.

І зрозумів.

Та не сказав нічого.

Тому що його серце відповіло раніше за слова.

Він відвернувся до темряви.

І прошепотів так тихо, що чула тільки ніч:

— А якщо я — те, що ти любиш?

Туман здригнувся.

Мов світ почув.

Знак на її шкірі знову спалахнув — гарячий, майже болючий.

І тепер вона знала:

це не просто символ.

Це — печать вибору.

Печаті, яку неможливо зняти.

Навіть любов’ю.

Навіть смертю.

Навіть собою.

Вогонь пригас, і світ навколо став м’яким і крихким, наче підвісна крига на весняній річці.
Вільям сидів навпроти, але здавалося — він далі, ніж усі гори світу.

Він не торкався її.

І від цього було болючіше.

— Айлін… — він нарешті озвався. — Ти не мусиш обирати зараз.

Вона підвела на нього погляд.

В її очах не було сліз.

Була сила.

І втома.

— Я завжди обираю, — сказала вона тихо. — Навіть коли мовчу.

Він на мить затиснув пальці так, ніби намагався втримати щось, що вислизає.

— Я не хочу бути причиною твого страху.

— Ти не причина, — вона похитала головою. — Ти — нагадування.

— Про що?

— Про те, що я ще жива.

Він заплющив очі.

І вперше захотів не бути принцом.

Не спадкоємцем.

Не символом.

Просто хлопцем, який хоче дозволити собі дивитися на неї не як на воїна долі, а як на людину.

— Дозволь мені залишитися поруч, — сказав він. — Хоч на цю ніч.

Вона не відповіла одразу.

Її тиша була чесною.

Вона не приховувала, не рятувала, не прикрашала.

Вона важила.

— Залишайся, — сказала вона нарешті.

І це прозвучало не як дозвіл.

Як довіра.

Вітер зрушив туман.

Сокіл злегка присів на гілці, відчуваючи невидимі коливання повітря.

Айлін лягла на плащ біля скелі — камінь був холодним, але твердим і надійним.
Вільям ліг поруч, не торкаючись навіть краєм одягу.

Між ними залишилося кілька сантиметрів.

Крихітна відстань.

Величезна безодня.