Розділ 4 Там, де серце вчиться говорити мовчки

Вітер стишився, немов сама долина прислухалася до їхніх кроків. Туман розходився повільно, залишаючи вологі ниті на травах і камені. Небо темніло, але десь високо, за блідими хмарами, тремтіли холодні зорі.

Вона відчувала себе втомленою не тілом — душею.

Усе, що сталося за останню добу, накотилося разом: пророцтво, тінь антагоніста, поранення, бій… і Вільям.
Особливо — він.

Його присутність була мов ніжна пастка — тепла, небезпечна, невизначена. У його погляді було щось, чого вона боялася — не сили й не влади… а правди.

Правди про себе.

Він підвів голову, коли вона зупинилася неподалік. Світло від тліючого вогню ковзнуло по його обличчю, підкресливши синювату тінь під очима.

— Ти все ще тремтиш, — тихо сказав він. — Тобі треба відпочити.

Вона усміхнулася ледь помітно.

— Відпочинок не зцілює сумнівів.

Він мовчав — не сперечався, не нав’язувався.
Від цього його мовчання ставало теплішим за будь-які слова.

Вона сіла поруч, але не зовсім близько — між ними залишився тонкий проміжок повітря, наче межа, яку вони не сміли перейти.

І водночас… обидва відчували, що перетнули її вже давно.

Не страх перед битвою.
Не страх перед смертю.

Вона боялася — стати важливою для когось.

Бо той, хто важить — може зникнути.
Той, хто стає поруч — може зрадити.

Той, хто торкається душі — залишає слід.

Її голос зірвався на шепіт:

— Скажи… чому ти повернувся тоді? Коли я впала… Коли все могло закінчитись?

Він не відразу відповів.

Його пальці повільно стиснули край плаща — так, ніби він намагався приборкати власні спогади.

— Тому що… — він зупинився, глибоко вдихнув, — я не міг дозволити, щоб ти зникла так само, як усі, кого я колись не врятував.

Його голос тремтів не від слабкості — від болю, що жив усередині.

Вона подивилася на нього і раптом зрозуміла:

Він теж жив із тягарем.

Просто навчився мовчати.

— Тоді… — прошепотіла вона. — Це не про обов’язок?

Він ледь усміхнувся.

— Обов’язок — це коли рятуєш королівство.

Він підвів на неї погляд.

— А ти… не королівство.

Серце вдарило боляче й тихо — немов камінь упав у воду.

— Ти — причина, чому я ще борюся.

Її пальці здригнулися. Вона хотіла щось відповісти — але всередині щось розпалося і водночас зцілилося.

Вона боялася відчувати.

Та вже відчувала.

Туман зрушив.

Повітря наче стало густішим, холоднішим.

Їхній погляд зустрівся — і вони зрозуміли, що це не вітер.

Щось дивилося на них.

Без очей.
Без форми.
Без тепла.

Антагоніст не приходив тілом — він приходив присутністю.

Її підсвідомість здригнулася.
Знайомий шепіт торкнувся найглибшої частини свідомості.

«Ти слабка, коли відчуваєш.
Ти втрачаєш силу, коли дозволяєш собі близькість.
Пам’ятай — вибір має ціну…»

Вона стиснула меч.

Більше не через страх.

Через гнів.
На нього.
На себе.
На долю.

Вільям відчув зміни в її диханні.

— Він тут? — тихо.

— Він завжди поряд… — відповіла вона. — Коли я перестаю захищатися.

Її голос зламався — але не тому, що вона боялася ворога.

Вона боялася втратити себе.

Він був потрібний.

Бо без нього серце залишається каменем.

Вона відвела погляд:

— Я не знаю, чи витримаю це… Чи зможу залишатися сильною…
Коли все в мені кричить, що я — звичайна. Що я не створена для пророцтв, бо мені болить, коли болить іншим.

Вільям не торкався її — і саме тому її душа тягнулася до нього.

— Справжня сила не в тому, щоб не відчувати, — тихо сказав він. — А в тому, щоб не зрадити себе… навіть коли болить.

Її плечі здригнулися.

Вона не плакала.
Але в очах вперше з’явилася волога — не від поразки, а від дозволу жити.

Туман розступився.

Долина знову стала тихою.

Та вони обоє знали — це була лише пауза перед тим, що чекало далі.

Антагоніст відступив не тому, що програв.

Він чекав.

І дивився.

Бо час вибору наближався.

І коли він настане — слабкість уже не буде дозволена.

Ніч повільно спадала на долину, і кожен крок уперед здавався вибором, якого не можна повернути назад. Вітер торкався облич холодом, нагадуючи — дорога далі буде важчою.

Вони рушили мовчки.

Туман підіймався, наче дихання стародавньої землі, що зберігала більше таємниць, ніж могла витримати людська свідомість.

Вільям ішов трохи позаду — не тому, що не довіряв шляху…
Він оберігав її спину.

Він охороняв її, навіть коли вона про це не просила.

Її серце знало — він міг би піти.
Він мав право.
Та залишився.

І саме тому було страшніше.

Бо присутність Вільяма не була порятунком.

Вона була початком вибору.

— Коли все це закінчиться, — тихо сказала вона, — ким ти хочеш стати?

Він на мить зупинився.

Питання влучило в найболючішу точку.

— Я не знаю, — чесно відповів він. — Весь мій шлях до цього моменту… був про обов’язок. Про трон. Про війну.

Він подивився на неї — не як на частину долі.

А як на людину.

— А тепер я вперше думаю про себе.

Їй стало важко дихати.

Не тому, що це було неправильно.

Тому що це було взаємно.

Долина змінилася.

Камені стали темнішими.
Повітря густіше.
Тіні довші.

Її пальці самі торкнулися руків’я меча.

— Ти відчуваєш? — прошепотіла вона.

— Так. — Вільям різко напружився. — Ми переступили межу.

Тут починалася територія, де антаг̨оніст мав владу.

Тут сумніви перетворювалися на зброю.

Темрява не мала обличчя.

Але вона мала пам’ять.

Вона бачила їх — дві живі душі, що намагалися кинути виклик долі.

Колись він теж був людиною.

Колись він теж вірив у вибір.

Колись у нього теж була та, заради якої він боровся.

Але вона не вижила.