Розділ 3. Ніч, що не забуває

Коли сонце зникло за гірськими хребтами, долина змінилася.

Туман перестав бути білим.

Він став темним — мов вода глибокого озера, у якому відбивається не небо, а спогади.

Ніч у Долині Туманів не просто наставала.

Вона приходила.

Тихо.

Повільно.

Як той, хто знає: його чекали.

Сокіл сів на гілку старого кривого дерева і замовк.
Навіть вітер перестав рухатися.

Айлін розклала невелике вогнище.
Полум’я не давало тепла — лише світло.

Немов нагадувало:

у цій долині вогонь — це не захист
це виклик.

Вона зняла рукавиці.
Пальці були втомлені, стерті металом руків’я.

Руки не тремтіли.

Тремтіла душа.

Вона обхопила коліна руками і довго дивилася на полум’я.

Там, у ньому, вона бачила не вогонь.

А ніч битви.

Голоси.

Кров.

Батьковий крик.

Мамин сміх — ще живий, ще теплий.

І той момент, коли все стало тишею.

Її груди стислися.

Не від страху.

Від того, що минуле — живе.

І нікуди не зникає.

— Я сильна… — прошепотіла вона, ніби сама собі.

Полум’я хитнулося.

Здавалось, вогонь відповів:

сила — не там, де немає болю
сила — там, де ти не тікаєш від нього

Туман почав рухатися.

Не вітром.

Самі тіні.

Вони наближалися, обережно, мов хижаки.

Сокіл змахнув крилами.

— Я знаю, — сказала Айлін і підвелася.

Меч у руці був важким, але тепер це було відчуття стабільності.

Як якір.

Як обітниця.

Перша тінь вискочила з темряви — швидко, різко, як шматок ночі.

Айлін встигла.

Сталь торкнулася тіла тіні — і вона розсипалася пилом.

Але на місці однієї з’явилися дві.

Потім — три.

Вони не нападали як воїни.

Вони нападали як страх.

Кожна з них мала обличчя.

Обличчя тих, кого вона втратила.

Мати.

Батько.

Ті, кого вона пам’ятала лише по голосу.

— Це… не ви, — прошепотіла вона. — Ви — не вони.

Тіні наближалися.

І шепотіли.

Тихо.

Слова, які різали серце.

Ти не врятувала нас
ти втекла
ти живеш — а ми лежимо в попелі

Меч похитнувся в її руці.

Серце здавило.

Коліна на мить зрадили.

Ось він —

момент слабкості.

Вона могла впасти.

Вона могла зламатися.

Вона могла закрити очі
і дозволити тіням проковтнути себе.

Вогонь майже згас.

І тоді…

Сокіл крикнув.

Різко.

Суворо.

Як удар.

І цей звук був як рука, що витягує з провалля.

Айлін видихнула.

Підняла голову.

І прошепотіла:

— Я жива не замість вас.
Я жива — заради вас.

Меч спалахнув срібним світлом.

Тіні завили.

І цього разу вона не била їх страхом.

Вона била правдою.

Кожен удар був не про війну.

Про прийняття.

Туман відступив.

Тіні розчинилися.

Долина замовкла.

Айлін впала на коліно.

Її плечі тремтіли.

Вона не плакала.

Вона дихала.

Вперше — вільно.

— Ти пройшла ніч, — пролунало позаду.

Вона не здригнулася.

Він уже не здавався ворогом.

Він здавався тінню того, ким колись хотів стати.

Чоловік стояв на краю світла.

Його очі відбивали полум’я.

Не зло.

Сум.

— Це була перевірка? — запитала Айлін.

— Ні, — відповів він. — Це була правда.

Він повільно зняв рукавичку.

На його руці — шрам.

Глибокий.

Мечовий.

— Колись я теж був Вартовим.

Він сказав це тихо.

Без гордості.

Без жалю.

— Я вірив у силу роду. У славу. У честь. — Він гірко всміхнувся. — А потім побачив, як ми гинемо у пророцтві, яке ніхто не намагався змінити.

— Ти зрадив? — з тінню болю в голосі спитала вона.

— Ні, — він похитав головою. — Я вибрав іншу правду.

Пауза.

— У пророцтві сказано: спадкоємець Вартових або врятує світ… або зруйнує його, давши світові весну, на яку він не готовий.

Він дивився на неї так, ніби бачив не дівчину.

Вибір.

— Ти — перша, хто має право вирішити.

— І ти хочеш… зупинити мене?

— Я хочу, щоб ти зробила вибір усвідомлено.

Туман навколо нього був спокійним.

Не загрозливим.

Сумним.

— Я не твій ворог, Айлін.
Але якщо ти зробиш крок, який знищить цей світ…

Він опустив голову.

— Тоді я стану ним.

Тріск гілки.

Різкий, небезпечний звук.

Антагоніст напружився.

Сокіл злетів.

Айлін схопила меч.

Із туману вийшов хлопець.

Високий.

У темному плащі, з розірваним плечем.

Кров стікала на рукав.

Очі — світлі, але втомлені.

Красиві не зовнішністю,
а тим, що в них було життя.

— Не рухайся, — сказав чоловік тіней.

Хлопець втримався на ногах, але голос був твердим:

— Я… не ворог.

Він зробив крок — і ледь не впав.

Айлін кинулася до нього й підхопила.

Її рука торкнулася його плеча.

Він здригнувся — але не від болю.

Від того, що його вперше
не кинули.

— Хто ти? — запитала вона.

Він усміхнувся ледь-ледь.

— Вільям.

Пауза.

— Принц Північних гір… колишній.

Антагоніст стиснув губи.

— Його не можна залишати тут.

— Чому? — холодно відповіла Айлін.

Тиша.

Погляд.

Правда.

— Бо він — частина того самого пророцтва.

Сокіл кружляв над ними.

Туман стискався.

Ніч ще не закінчилася.

І тепер доля вже не належала одній людині.

Її серце відчуло це раніше за розум:

відтепер вона не сама
і це робило шлях важчим
але — справжнім

Ніч у долині опустилася не одразу — вона повільно стікала з гір, мов чорний туман, накриваючи землю тінями. Вітер ніс запах холодної річкової води та сирої трави, і десь далеко перегукувалися сови. Над табором мерехтіло кілька вогників, наче зорі опустилися на землю відпочити.

Айлін сиділа біля багаття, міцно стиснувши долонею руків’я меча. Полум’я кидало на її обличчя тремтливі відблиски — вони робили її дорослішою, ніж дозволяв вік. Поруч лежав поранений розвідник, його тихе дихання було тяжким і ламким, як крига на весняній річці.