Розділ 2. Шлях крізь безмовні скелі

Туман розступався повільно, ніби неохоче відпускав гостю далі. Долина змінювалася з кожним кроком: трава ставала нижчою, скелі — темнішими, а вітер — холоднішим та важчим. Тут не звучали пісні птахів і не шелестіли дерева — лише камінь мовчав, зберігаючи давні таємниці.

Сокіл кружляв над головою майже беззвучно, не випускаючи жодного крику. Це було поганим знаком.

Айлін зупинилася.

Вона знала це місце з дитячих легенд.

Безмовні скелі — місце, де не відлунює голос і де навіть молитви зникають, не досягнувши неба.

Колись тут стояла фортеця Вартових. Тепер — лише уламки, затягнуті туманом.

Вона торкнулася холодного каменю рукою. Він був шершавим, але теплим, ніби живим.

— Я прийшла не як дитина, — прошепотіла вона. — Я повернулася як та, хто мусить.

Скеля вібрувала.

Тонкий, майже невидимий символ проступив під її пальцями — сплетіння меча і гірської квітки.

Родинний знак.

Її кров відповіла.

Серце стислося.

Вона раптом згадала батька — його важкий погляд і ті слова, які він вимовив у ніч перед зникненням.

«Не довіряй туманам. Найнебезпечніше з того, що вони приховують — це сама ти».

Вона тоді не зрозуміла.

Тепер — починала.

Її дихання вирівнялося. Вона зробила крок уперед.

І світ навколо… змінився.

Магічна пастка долини

Туман раптом почав густішати, набуваючи форми.
Скелі розчинилися — і перед нею розкинувся інший пейзаж.

Луки.

Сонце.

Запах квітів.

І вона — у білій сукні, сміється, біжить, босонога.

Той день.

Той, який вона намагалася забути.

День, коли вирішила стати Вартовою.

Вона побачила себе дитям — з наївними очима і теплими долонями.
Біля неї — мати.

Жива.

Справжня.

Така близька.

— Айлін, — м’яко сказала жінка, — ти не мусиш бути сильною. Дівчинці не обов’язково тримати меч у руках. Ти можеш залишитися тут… зі мною.

Серце розривало зсередини.

Вона хотіла простягнути руку.

Вперше за багато років.

Вона відчула себе не воїном, а… дитиною.

Без захисту.

Без броні.

Без сили.

— Мамо…

Її голос зламався.

Сокіл різко крикнув у небі.

Ілюзія затремтіла.

Очі матері стали темнішими.
Усмішка — неприродно теплою.

Руки — холодними.

Слова — занадто правильними.

Це був не спогад.

Це була пастка.

Давня магія долини — та, що живиться найсвітлішими мріями.

Щоб зламати.

Щоб підмінити реальність.

Щоб забрати тих, хто слабкий.

Сльоза повільно скотилася по щоці.
Вона не витирала її.

— Я люблю тебе, — сказала Айлін тихо. — Але я більше не дитина.

Мати протягнула руки до неї — тепер уже холодні, як скло.

— Не йди.

Айлін підняла меч.

І… не вдарила.

Вона зробила болючіше.

Вона відступила.

Ілюзія зруйнувалася.

Світ знову став сірим, кам’яним і туманним.

Тиша вдарила по вухах.

Магія відступила.

Цей бій вона виграла —
але не без шраму.

Вона відчула їх ще до того, як побачила.

Туман згустився попереду. Тіні почали формуватися у людські постаті.

Чорні силуети в довгих плащах.

Обличчя — приховані.

Кроки — беззвучні.

Орден Тихого Полум’я.

Вони не носили зброї відкрито.

Їхньою зброєю була воля.

Один з них відділився від інших.

Високий.

Спокійний.

Голос — тихий, але рішучий.

— Спадкоємице роду Вартових, — сказав він. — Ти не повинна була сюди приходити.

Айлін підняла меч.

— Я не питаю вашого дозволу.

Тінь трохи нахилила голову.

— Ми чекали на тебе.

Її плечі напружилися.

— Чому?

— Бо ти — вибір.
А вибір завжди дорожчий за кров.

Його слова прозвучали майже лагідно.

Але в них було щось небезпечне.

— Ти несеш у собі силу, яку твої предки боялися прийняти, — продовжив він. — Ти можеш зупинити війну ще до того, як вона почнеться.

— Або…

— Або стати її полум’ям.

Він простягнув руку.

Без меча.

Без ворожості.

У його голосі не було погроз.

І саме це лякало найбільше.

— Ми не вороги, Айлін, — сказав він тихо. — Ми лише ті, хто пам’ятає правду.

Сокіл різко зірвався вниз, пролітаючи між ними.

Тінь відступила.

І всі постаті…
розчинилися в тумані.

Вони не нападали.

Вони дивилися.

І чекали.

Високо на кам’янистому хребті стояв чоловік у темному плащі.

Вітер розгойдував тканину, а довге сріблясте волосся спадало на плечі.

Його очі світилися холодним льодяним світлом.

Він бачив долину — як на долоні.

Він бачив Айлін.

Він відчував силу її крові.

— Вона не зламалася, — промовив він, дивлячись вниз. — Вона пройшла першу межу.

Позаду нього стояла жінка з вуалью на обличчі.

— Її м’якість — її слабкість, — сказала вона холодно.

— Ні, — відповів він. — Її м’якість — це те, що зробить її небезпечною.

Він стиснув долоню.

Туман піднявся, немов слухаючись.

— Вона ще не розуміє, — тихо додав він. — Але цей меч… не для війни.

Погляд його загорівся.

— Він для вироку.

І в цей момент долина стала ще холоднішою.

Немов саме небо затамувало подих.

Айлін знову рушила вперед.

Крок за кроком.

Повільно.

Стійко.

З болем.

Без ілюзій.

Її шлях більше не був легендою.

Він став реальністю.

Вона знала:

Позаду — дитинство.

Попереду — війна.

А між ними — вона.

Спадкоємиця.

Вартова.

Дівчина, яка вперше зрозуміла:

Справжня сила — не в мечі.

А в тому, навіщо ти його тримаєш.

Долина мовчала.

Не так, як мовчить ніч — спокійно, рівно.
Це було інше мовчання.
Те, в якому щось приховують.

Айлін відчувала його на шкірі, в подиху, у самому серці.
Її пальці ледь помітно тремтіли, але руків’я меча залишалося твердим, холодним, мов обітниця.