Розділ 1. Долина, що не забуває імен

Вітер ніс із гір запах мокрого каменю та весняної трави. Долина Елтарґету прокидалася тихо — так, як прокидаються місця, які знають більше, ніж готові сказати.

Айлін ішла вузькою стежкою до старого мосту, що колись вів у місто, а тепер — у спогади.

Замок залишився позаду.

Але він дивився їй у спину.

Скло вітражів здавалося очима предків, суворими і мовчазними. Вона звикла до їхнього погляду — як звикають до рубця, що вже не болить, але ніколи не зникає.

Сокіл летів попереду, ніби перевіряв шлях.

— Я не просила цього, — прошепотіла вона.

Слова розчинилися у повітрі, і ніхто не почув — навіть вітер.

Та не сказати їх вона теж не могла.

Обладунки терли плечі.
Меч на спині тягнув до землі.

І все ж вона йшла.

Бо назад — не було.

Міст був старий, покритий мохом, із плитами, що пам’ятали більше кроків, ніж сама історія. Під ним шуміла річка — ніжно, якби не одне «але»:

сьогодні її спів звучав… тривожно.

На середині мосту вона зупинилась.

Там завжди зупинялися Вартові.

Там колись стояв її батько.

Його тінь досі жила в камені.

— Ти завжди казав, що честь — це не право, а вага, — сказала вона, ледве стримуючи тремтіння голосу. — Я прийняла її. Прийняла навіть тоді, коли світ забрав у мене дитинство. Але скажи… чи маю я право боятися?

Тиша відповіла їй першою.

Річка — другою.

А її пам’ять — третьою.

Вона згадала маленьку себе — у світлій сукні, з босими ногами, що бігли по траві. Сонце виблискувало в її волоссі. Вона сміялася — так, як сміються ті, хто не знає тіней.

Тоді ще не було меча.

Не було обов’язку.

Була тільки весна.

— Я б хотіла повернутися туди, — прошепотіла вона.

Сокіл тихо спустився на перила мосту.

Його очі були темними і мудрими.

Ніби він бачив більше — і мовчав не зі страху, а зі співчуття.

Вона посміхнулася ледь-ледь.

— Не можна. Я знаю.

Вона зняла рукавичку й торкнулася каменю мосту.

Він був холодний.

І справжній.

— Тоді я піду вперед.

Навіть якщо шлях — мій ворог.

Десь у глибині лісу щось зрушило.

Тінь.

Крок.

Шурхіт плаща.

Не войовничий шум.
Не гуркіт війська.

Тиша.

Та тиша, в якій ховається смерть.

Айлін не злякалася.

Страх і тривога — різні речі.

Вона просто… знала.

— Вони тут, — сказала вона дуже спокійно.

Сокіл злетів.

Ліс затамував подих.

І світ перестав бути добрим.

Сцена з точки зору антагоніста

Він не любив гори.

Гори були чесними.
А чесність — річ небезпечна.

Сірий плащ торкався землі, ковзаючи слідом за рухами. Він ішов обережно — не тому, що боявся, а тому, що поважав цей край.

Тут кожен камінь мав пам’ять.

І пам’ять — завжди ворог.

— Вона прийшла, — сказала жінка поруч із ним, висока, мов тінь від списа. — Одна.

— Вона ніколи не буває одна, — відповів він.

Його голос був тихим.

Тихі голоси

— найнебезпечніші.

Він зупинився на узліссі.

І побачив її.

Дівчина на мосту.

Важкі обладунки. Втомлені очі. Серце, що вміє боліти — і не тікає від болю.

Не ворог.

Не жертва.

Вибір.

— Її навчать ненавидіти, — сказала жінка. — Її зроблять мечем.

— Вона сама стане ним, — відповів він. — Лише меч, що прийняв свою пісню, може розколоти світ.

Він поклав руку на срібний браслет.

Метал був холодним.

У цьому холоді жила правда.

— Вона не знає, що ми — не її вороги.

— А хто ми для неї? — спитала жінка.

Він усміхнувся так, як усміхаються ті, хто давно перестав вірити у світлі речі.

— Ми — її майбутнє.

І, можливо…

— …її вирок.

Вітер різко змінив напрямок, піднімаючи сухе листя та маленькі камінці. Долина стала схожа на живу істоту: повільно дихала, тривожилася і водночас спостерігала. Айлін ішла вузькою стежкою, стискаючи руків’я меча. Кожен крок відлунював у горах, мов попередження.

Сокіл літав над головою, кружляючи, іноді опускаючись, щоб перевірити, чи вони ще на шляху. Його очі блищали, і Айлін відчула — птах бачить більше, ніж простір перед ними. Він відчуває небезпеку, що ще не з’явилася.

— Ти бачиш це? — тихо спитала вона сама себе, знаючи, що відповідь лише в її серці.

Повітря здавалося насиченим магією. Туман, що спадали хвилями, не розсіювався — він жив, рухався, як живі руки, що прагнули зупинити її. І Айлін відчула перший удар страху, глибокий, холодний, що пробігає хребтом. Але він не паралізував її. Він загострив відчуття.

На узліссі з’явилася перша магічна пастка: світло, що хитромудро грало серед дерев, розсіювало тіні так, що вони почали рухатися самі по собі. Дівчина зупинилася, її серце калатало — і вона зрозуміла, що перед нею не просто туман. Це був перший знак, що Долина Туманів не забуває тих, хто сміє ступати на її землю.

Вона підняла меч і прислухалася. Ліс мовчав. І раптом — шелест за спиною. Лише шелест, але достатньо, щоб відчути присутність чужої волі. Вона обернулася — і темні силуети пробігли серед дерев, невловимі й тихі. Її серце здригнулося. Орден Тихого Полум’я почав свою гру.

— Вони тут, — пробурмотіла Айлін. Трохи голосніше, щоб перевірити свою рішучість. Вона вже не могла тікати від страху. Вона мала діяти.

Сокіл спустився вниз, крутнув головою, ніби показуючи напрямок. Айлін крокувала далі, зціпивши зуби. Легка роса на траві обпекла долоні, і вона відчула холод сталі, що відлунював в її руках.

— Ти станеш мечем, — шепотіло її серце. — Мечем, що вирішить долю.

Раптом перед нею з’явилася дивна форма світла. Вона спалахнула над землею — видіння. Місто, залите блідим сонцем, але зруйноване тінями. І серед руїн — вона сама, стоїть одна. Печаль, розпач, але й рішучість. Меч у руці блищав, як відлуння її власної душі.

— Це попередження, чи… моя доля? — тихо сказала Айлін.