Королівство Елтарґет — це край величних гір і вічної весни, де вітер пахне дикими квітами, а туман спускається в долини так тихо, наче береже чиїсь забуті молитви. Тут навіть камінь пам’ятає кроки тих, хто колись ішов на війну й не повернувся, а річки співають про давні перемоги, яких ніхто вже не намагається згадувати вголос.
Колись цей край здавався непорушним.
Але жодна весна не триває вічно — навіть та, що записана у пророцтвах.
Тінь, про яку століттями мовчали хроніки, знову торкнулася Срібних Пік. Зі схилів почали сходити холодні тумани, а на скелях зацвіли квіти дивного багряного кольору — знак, про який старі Вартові не наважувалися говорити навіть біля вогнищ.
Світ змінювався.
І він вибрав собі свідка.
Айлін стояла на краю долини, де трави колихалися від подиху вітру, а під ногами стишено дзвеніла сталь — її фамільний меч. Колись вона носила легкі сукні й вірила, що її шлях пролягатиме серед музики, книжок та світла.
Та народжена спадкоємицею — рідко народжується для спокою.
Обладунки були важкими, але тягар імені — ще важчий.
Вона знала: з цієї миті її життя перестає належати їй самій.
Воно належить королівству.
І тим, хто впаде за нього.
Попереду — шлях через затуманені ліси, стрімкі водоспади та кам’яні перевали. Туди, де ворог будує свою тіньову фортецю. Туди, де кожен крок може стати останнім.
Десь високо в небі кружляв сокіл — єдиний, хто не боявся злетіти над бурею.
Айлін торкнулася руків’я меча.
Сталь відгукнулася холодом.
— Я готова, — прошепотіла вона небу, землі і тим, хто дивився з глибин історії.
І Весна — що завжди була піснею — цього разу відповіла мовчанням.
Бо відтепер її кроки звучали як передзвін битви.
Туман повільно спускався з гір, огортаючи долину м’якою сірою пеленою. Здавалося, світ навмисно ховав свої контури, аби вона бачила лише те, що має побачити.
У ту мить земля під ногами стихла, а вітер завмер.
І перед очима Айлін розкрилася картина, якої не існувало тут — але існувала в майбутньому.
Вона побачила місто Елтарґету, залите блідим сонячним світлом. Квітучі сади, відкриті балкони, сміх дітей у дворі замку. Весна була такою живою, теплою, щедрою… аж поки небо не потемніло.
Неначе чиясь чорна тінь лягла на шпилі.
Квіти на скелях раптом забарвилися в багряне. Вітер заніс запах заліза. А на центральній площі розгорнувся воєнний прапор — не їхній.
Попереду хтось ішов із мечем у руці.
І він ішов не до кордону.
Він ішов до трону.
— Це не моє майбутнє, — прошепотіла вона. — Це — попередження.
Та видіння не розсіялося.
Навпаки — стало ближчим.
Вона побачила себе.
В залізі. В оточенні полум’я і каменю. Кров крапала з клинка на кам’яну підлогу. А її тінь падала на замкові ворота — висока, ніби символ.
Не героїня.
Не рятівниця.
Суддя.
Туман розвіявся різко, наче хтось розірвав полотно.
Світ повернувся — але вже не був тим самим.
Сокіл у небі зірвався в різкий маневр і закружляв нижче, видавши тривожний крик. Десь на схилах камінь осипався вниз, і долину пронизав глухий гуркіт.
Айлін обернулася до вузької гірської стежки.
І побачила їх.
Фігури в темних плащах рухались мовчки, неначе тіні зійшли зі скель. Жодного герба. Жодної емблеми. Лише срібні браслети на зап’ястях — знак тих, кого давно вважали зниклими разом із війною.
Орден Тихого Полум’я.
Ті, кого не вписували в літописи.
Ті, хто повертається лише тоді, коли світ стоїть на межі.
Один із них зупинився. Підняв голову. І вона зрозуміла — він бачить її.
Не як ворога.
Як ключ.
Між ними зависла тиша, гостра, як лезо.
— Ви прийшли занадто рано, — сказала Айлін, стискаючи руків’я меча.
— Ні, спадкоємице, — пролунало у відповідь. Голос був спокійним, майже лагідним. — Це світ запізнився.
Вітер здійнявся раптово. Трава зашурхотіла. Десь далеко вдарив грім, хоча небо було чистим.
Айлін зрозуміла: тумани — не природні.
Вони прийшли разом із ними.
І разом із тим, кого вони ведуть.
Вона зробила крок уперед.
Сокіл злетів вище, видавши тривожний крик.
Квіти на скелях світилися багряним.
Меч у її руці задзвенів, немов відчувши власну пісню.
— Якщо пророцтво справді повернулося… — сказала вона тихо. — Тоді я зустріну його тут.
Фігури в плащах не відступили.
І туман зімкнувся між ними — наче завіса.
Пізніше хроніки напишуть:
“Того дня весна в Елтарґеті вперше зітхнула з болем.”
А для Айлін це був лише перший крок.
Перший —
але не останній.
Бо від тієї миті її доля перестала бути вибором.
Вона стала зброєю.
Туман раптово став густішим, мов хтось обернув світ на попіл. Повітря затремтіло, і Айлін почула звук, схожий на тріснуте скло — то розколювалась межа між минулим і майбутнім.
Сокіл здійнявся в небо… і завмер.
Час зупинився.
Вона побачила постать — не серед туману, не на стежці, а всередині себе.
Чорний силует у короні з уламків сталі.
Він не говорив.
Він дивився.
І в цьому погляді не було ненависті.
Лише знання.
— Ти станеш тим, ким боїшся — або втратиш усе, — промовив голос, що не належав жодній людині.
Земля під її ногами розверзлася, і перед нею відкрився обрив — безодня, сповнена світла й тіней, обіцянок і вироків. Їй здалося, що варто зробити крок — і світ поверне собі рівновагу.
Або впаде разом із нею.
Айлін заплющила очі.
Страх не кричав.
Він дихав у такт її серцю.
Вона стисла руків’я меча так міцно, що на долонях виступила кров.
І зробила крок уперед.
Не у прірву.
У бій.
Туман зірвався бурею. Гуркіт прокотився долиною. Сталь торкнулася сталі — і світ нарешті рушив із місця.
Хроніки запишуть:
“Коли багряні квіти на скелях заграли кольором крові — спадкоємиця обрала свій шлях.”