Пролог. Долина, де весна ніколи не мовчить

Королівство Елтарґет — це край величних гір і вічної весни, де вітер пахне дикими квітами, а туман спускається в долини так тихо, наче береже чиїсь забуті молитви. Тут навіть камінь пам’ятає кроки тих, хто колись ішов на війну й не повернувся, а річки співають про давні перемоги, яких ніхто вже не намагається згадувати вголос.

Колись цей край здавався непорушним.

Але жодна весна не триває вічно — навіть та, що записана у пророцтвах.

Тінь, про яку століттями мовчали хроніки, знову торкнулася Срібних Пік. Зі схилів почали сходити холодні тумани, а на скелях зацвіли квіти дивного багряного кольору — знак, про який старі Вартові не наважувалися говорити навіть біля вогнищ.

Світ змінювався.

І він вибрав собі свідка.

Айлін стояла на краю долини, де трави колихалися від подиху вітру, а під ногами стишено дзвеніла сталь — її фамільний меч. Колись вона носила легкі сукні й вірила, що її шлях пролягатиме серед музики, книжок та світла.

Та народжена спадкоємицею — рідко народжується для спокою.

Обладунки були важкими, але тягар імені — ще важчий.

Вона знала: з цієї миті її життя перестає належати їй самій.

Воно належить королівству.

І тим, хто впаде за нього.

Попереду — шлях через затуманені ліси, стрімкі водоспади та кам’яні перевали. Туди, де ворог будує свою тіньову фортецю. Туди, де кожен крок може стати останнім.

Десь високо в небі кружляв сокіл — єдиний, хто не боявся злетіти над бурею.

Айлін торкнулася руків’я меча.

Сталь відгукнулася холодом.

— Я готова, — прошепотіла вона небу, землі і тим, хто дивився з глибин історії.

І Весна — що завжди була піснею — цього разу відповіла мовчанням.

Бо відтепер її кроки звучали як передзвін битви.

Туман повільно спускався з гір, огортаючи долину м’якою сірою пеленою. Здавалося, світ навмисно ховав свої контури, аби вона бачила лише те, що має побачити.

У ту мить земля під ногами стихла, а вітер завмер.

І перед очима Айлін розкрилася картина, якої не існувало тут — але існувала в майбутньому.

Вона побачила місто Елтарґету, залите блідим сонячним світлом. Квітучі сади, відкриті балкони, сміх дітей у дворі замку. Весна була такою живою, теплою, щедрою… аж поки небо не потемніло.

Неначе чиясь чорна тінь лягла на шпилі.

Квіти на скелях раптом забарвилися в багряне. Вітер заніс запах заліза. А на центральній площі розгорнувся воєнний прапор — не їхній.

Попереду хтось ішов із мечем у руці.

І він ішов не до кордону.

Він ішов до трону.

— Це не моє майбутнє, — прошепотіла вона. — Це — попередження.

Та видіння не розсіялося.

Навпаки — стало ближчим.

Вона побачила себе.

В залізі. В оточенні полум’я і каменю. Кров крапала з клинка на кам’яну підлогу. А її тінь падала на замкові ворота — висока, ніби символ.

Не героїня.
Не рятівниця.

Суддя.

Туман розвіявся різко, наче хтось розірвав полотно.

Світ повернувся — але вже не був тим самим.

Сокіл у небі зірвався в різкий маневр і закружляв нижче, видавши тривожний крик. Десь на схилах камінь осипався вниз, і долину пронизав глухий гуркіт.

Айлін обернулася до вузької гірської стежки.

І побачила їх.

Фігури в темних плащах рухались мовчки, неначе тіні зійшли зі скель. Жодного герба. Жодної емблеми. Лише срібні браслети на зап’ястях — знак тих, кого давно вважали зниклими разом із війною.

Орден Тихого Полум’я.

Ті, кого не вписували в літописи.

Ті, хто повертається лише тоді, коли світ стоїть на межі.

Один із них зупинився. Підняв голову. І вона зрозуміла — він бачить її.

Не як ворога.

Як ключ.

Між ними зависла тиша, гостра, як лезо.

— Ви прийшли занадто рано, — сказала Айлін, стискаючи руків’я меча.

— Ні, спадкоємице, — пролунало у відповідь. Голос був спокійним, майже лагідним. — Це світ запізнився.

Вітер здійнявся раптово. Трава зашурхотіла. Десь далеко вдарив грім, хоча небо було чистим.

Айлін зрозуміла: тумани — не природні.

Вони прийшли разом із ними.

І разом із тим, кого вони ведуть.

Вона зробила крок уперед.

Сокіл злетів вище, видавши тривожний крик.

Квіти на скелях світилися багряним.

Меч у її руці задзвенів, немов відчувши власну пісню.

— Якщо пророцтво справді повернулося… — сказала вона тихо. — Тоді я зустріну його тут.

Фігури в плащах не відступили.

І туман зімкнувся між ними — наче завіса.

Пізніше хроніки напишуть:

“Того дня весна в Елтарґеті вперше зітхнула з болем.”

А для Айлін це був лише перший крок.

Перший —
але не останній.

Бо від тієї миті її доля перестала бути вибором.

Вона стала зброєю.

Туман раптово став густішим, мов хтось обернув світ на попіл. Повітря затремтіло, і Айлін почула звук, схожий на тріснуте скло — то розколювалась межа між минулим і майбутнім.

Сокіл здійнявся в небо… і завмер.

Час зупинився.

Вона побачила постать — не серед туману, не на стежці, а всередині себе.
Чорний силует у короні з уламків сталі.

Він не говорив.
Він дивився.

І в цьому погляді не було ненависті.

Лише знання.

— Ти станеш тим, ким боїшся — або втратиш усе, — промовив голос, що не належав жодній людині.

Земля під її ногами розверзлася, і перед нею відкрився обрив — безодня, сповнена світла й тіней, обіцянок і вироків. Їй здалося, що варто зробити крок — і світ поверне собі рівновагу.

Або впаде разом із нею.

Айлін заплющила очі.

Страх не кричав.
Він дихав у такт її серцю.

Вона стисла руків’я меча так міцно, що на долонях виступила кров.

І зробила крок уперед.

Не у прірву.

У бій.

Туман зірвався бурею. Гуркіт прокотився долиною. Сталь торкнулася сталі — і світ нарешті рушив із місця.

Хроніки запишуть:

“Коли багряні квіти на скелях заграли кольором крові — спадкоємиця обрала свій шлях.”