Розділ 57

Назар, вдихаючи ранкову свіжість, повертався до табору повстанців окрилений зустріччю з Громовицею. Тому тим більшою несподіванкою для нього стали сумні обличчя побратимів.

- Що сталося? – зістрибуючи з коня, запитав він Максима.

- Гвардійці спалили три села і забрали полонених, - відповів той. – Вони ведуть їх до Змія, вздовж річки Збруч до переправи.

- Скільки їх?

- Триста. Вони непомітно пройшли повз наші пости маленькими загонами і об’єдналися перед самим нападом.

- Збирай людей, - наказав Назар.

- Спробуємо наздогнати їх біля переправи?

- Ні. Там може бути засідка. Ми перехопимо їх раніше.

- Але немає коротшого шляху до переправи.

- Є.

Після деяких роздумів, Максим перелякано захитав головою.

- Ні.

- Так. 

         Повстанці стояли на краю поля, яке відділяло їх від Мертвого лісу. Саме зараз у літку він повністю виправдовував свою назву. Чорні стовбури та гілля навіювали пекельний жах.

- Ми не пройдемо, - прохрипів Максим, нервово стискаючи повіддя.

Серед повстанців проносився невдоволений шепіт. Якби не повага і довіра до Назара, вони б навіть не наблизились до цього проклятого місця. Суддя повернувся до них обличчям.

- Браття! – вигукнув він. – Десь там, наших близьких ведуть до Змія в пащу! Ми можемо їх врятувати лише перейшовши через цей ліс! Я там був! І знаю, як там страшно! Але хто або що б не ховалося в тому місці, воно не зможе подолати силу Сущого, яка оселилася в наших серцях! Станьте в колону по двоє! Не зупиняйтеся. Ні нащо не звертайте уваги. Слухайте тільки мій голос. Вперед!

         Коли вони перетнули межу Мертвого лісу, здалося, що на них впала сіра пелена. Вони ніби потрапили в середину, якоїсь живої істоти.

- Не зупинятися! – вигукував Назар. – Не зупинятися!

         Туман густішав. На відстані витягнутої руки нічого не було видно. Назар озирнувся і не побачив позаду нікого. Він зупинився, прислухаючись. Жодного звуку.

- Максиме! Агов!

Відповіддю була мертва тиша. Кінь занервував. Назар марно намагався його заспокоїти. Раптом у тумані промайнула якась тінь. Кінь став на диби, скинувши Назара на землю. Він миттю підхопився, вихопивши Меч Правди. Зброя блимнула біло-блакитним вогнем і туман відступив на кілька кроків.

- Дарма ти прийшов, Назаре, - пролунав голос Ведани.  

Але самої відьми Назар не побачив.

- Ти нічого не зробиш! - крикнув він. – Тепер у мене є Меч Правди!

- Дивись, щоб Він не повернувся проти тебе, - почув Назар у себе за спиною.

Він озирнувся. До нього наближалася гола Ведан, з розпущеним чорним волоссям. І ця чорнота ще більше підкреслювала білу, мов крейда, шкіру. Кожним рухом, усім своїм єством викликала нездоланне бажання оволодіти нею.

- Опусти свій Меч, любчику, - провила Ведана солодким голосом, обходячи навколо нього. – Не опирайся. Ти нічого з цим не зробиш. Ще ніхто не відмовився взяти мене.   

Назар сильніше стиснув руків’я, стримуючи похітливу хвилю.

- Поцілуй мене, - вона торкнулася холодними пальцями його щоки і стала позаду.

Швидким рухом Назар повернувся і вдарив Мечем. Та замість голої Ведани, там виявився бородатий чоловік у каптурі з мечем. Сірий туман поглинав звуки ударів метал об метал. Супротивники билися безжально. Леза мечів висікали жовто-білі іскри. Якби не Меч Правди, то Назарові було б непереливки. Він розумів, що перед ним істота, яка не відчуває фізичного болю. Та й взагалі не має людських почуттів. Все дуже просто – або вона знищить тебе або ти відправиш її у пекельний вогонь.

         Свист меча. Назар відчув на лівому плечі холодний опік. Відбивши наступний випад, суддя вдарив чоловіка в щелепу. Назар відчув. Як під його кулаком ламаються чужі кістки. Бородань глухо впав на землю. Меч правди пронизав його груди і встряв у сирий грунт.

Пролунали дикі, несамовиті крики. Біля Назарових ніг звивалася беззуба баба з довгим рідким волоссям. Кривими, вузлуватими пальцями, вона намагалася витягти Меч зі своїх зморщених, закривавлених грудей. Назар гидливо відступив назад. Меч правди загорівся. Помираючу Ведану охопило полум’я. Волання скоро стихли. За мить, на тому місці залишився чарівний Меч і чорний попіл навколо нього.

Назар підняв голову. Туман танув під променями літнього сонця. Повіяв прохолодний вітерець. У лісі запахло весною. Звідкись долинув стукіт копит. Між деревами Назар помітив вершників на чолі з Максимом.

- Куди ви поділися? – запитав Назар.

- Ти загубився в тумані, - відповів Максим. – Ми намагалися тебе знайти. Але натрапили лише на твого коня.

Назар підібрав Меч і стрибнув на коня.

- Дивина якась, - Максим вказав на дерева, які викинули пуп’янки. А потім на їх місці почало швидко рости яскраво-зелене листя.

- Сюди повертається життя, - пояснив Назар. – я вбив відьму і зняв прокляття з цього лісу.

         Вершники помчали вперед. Над їхніми головами, по гілках стрибали і щебетали птахи.

         З високого пагорба, Назар та Максим спостерігали за тим, як у долину спускається гвардійський загін з полоненими.

- Встигли, - задоволено мовив Максим.

- Люди готові? – запитав Назар.

- Так.

- Ніхто не повинен вирватись.

- Міг би й не казати.

- Хай допоможе нам Сущий.

         Того вечора Ульф втратив ще один загін. А селяни повернулися до своїх спалених хат.