Розділ 54

Великий гвардійський загін йшов лісовою дорогою. По переду їхала сотня кіннотників. За ними марширували три сотні піхотинців. Позаду котилися десяток підвід. Тил колони прикривала сотня піхотинців. Командир загону, верхи на коні стояв на узбіччі, спостерігаючи за просуванням своїх людей.

- До темноти ми повинні зайняти покинуту заставу, - промовив він до своїх помічників. – Накажіть людям підтягнутися.

- Пришвидшити крок! – лунало вздовж колони. – Підтягнутися!

- Ми вже на території повстанців. Вишліть вперед розвідників, - наказав командир одному з офіцерів. – Дві групи. Вершників і піхотинців.

- Так, пане, - кивнув той і помчав виконувати наказ. 

         Загін продовжував заглиблюватися у ворожий для нього ліс. Дзенькіт зброї, скрип коліс та стукіт копит заглушував усі природні звуки. Високо над головами пролетів зляканий кимось птах. Всі відчули, що це не недобрий знак.

- Не зупинятися! – підганяв командир гвардійців, які стишували хід. – Не зупинятися!

         Попереду почувся жахливий тріск. Велика деревина впала перегородивши дорогу.

- До бою! – вигукнув командир.

- До бою! – підхоплювали наказ офіцери.

         З лісових заростей засвистіли стріли. Ряди гвардійців поріділи.

- Тримати стрій! – волав командир. – Не розсипатися!

Знову пролунав тріск. На кіннотників впала ще одна деревина. Потім ще дві на піхотинців. Гвардійський стрій зламався. Та відступати було нікуди. З хащів вискакували люди озброєні вилами, косами, серпами та мечами. Вони налітали на ошелешених гвардійців, змітаючи їх та втоптуючи у землю. Вершників стягували додолу або підрізали коням жили на ногах. Кривава буря закінчилася повним знищенням королівських вояків.

Назар витер ганчіркою Меч і вставив його в піхви. До нього підійшов спітнілий Максим.

- Ніхто не залишився, - промовив він.

- А розвідники?

- Теж мертві.

- Зберіть зброю і поховайте мертвих.

- Як завжди, - кивнув Максим і штурнув ногою мертвого гвардійця. – Не втямлю, для чого нам прибирати чуже сміття.

Назар коротко свиснув. З за дерев вибіг його кінь.

- Ми не розбійники і не загарбники, - промовив він, сідаючи на коня. – Це наші брати дулібійці. Нам треба їх поважати.

- Знову кудись зникаєш?

- Я, суддя. Загадковість частина моєї роботи.

З цими словами, Назар пришпорив скакуна.