Назар мчав до драконячої гори. Ця лісова дорога вела прямо до неї. Залишалося вже зовсім не багато. Крізь гілля можна було розгледіти її вершину. За черговим поворотом, Назар ледь не налетів на вершника, який спокійно собі стояв посеред дороги. Від різкої зупинки, Назарів кінь заіржав і став на диби.
- Ти, що?! – вигукнув він. –Через тебе ми ледь не повбивалися!
Вершник залишався незворушним. Його обличчя ховалося під каптуром. Кінь під ним мирно щипав траву на узбіччі.
- Агов! Я до тебе звертаюся!
Незнайомець скинув каптур. Назар впізнав Ігоря.
- Невже так важко бути ввічливим? – усміхнувся суддя.
- Я не дивуюся, що зустрів тебе. Хоча й не уявляю, як ти дізнався, що я тебе шукаю.
- Я знав, що ти мене шукатимеш біля могил, - промовив Ігор. – Але Ульф виставив там охорону. Тому й довелося чекати тебе тут.
- Чому я тебе шукав, ти теж знаєш, - сказав Назар.
- Тут не зручно розмовляти. Їдь за мною.
Ігор направив коня туди, звідки тільки-но приїхав Назар. Вони досить довго скакали, поки Ігор не повернув праворуч у не помітний проміжок між кущами. Вузькою, звивистою стежиною, вони пробиралися крізь лісові хащі. Гілки боляче стьобали по обличчю, руках та ногах. Врешті-решт, вони виїхали на маленьку галявину, загублену у дикому, непрохідному лісі. Ігор попрямував до куреня, що непомітно притулився під деревами. В центрі галявини, Назар помітив купу землі та вириту могилу.
- Там далі є джерело, - промовив Ігор, подаючи йому баклагу, коли вони прив’язали коней.
Неподалік від галявини, у лісі справді було джерело з холодною і прозорою водою. Назар напився, набрав води і повернувся. Ігор вже розвів багаття біля куреня і підсмажував на ньому великий шматок м яса.
- Сідай. Зараз повечеряємо, - сказав Ігор, не відводячи погляд від м’яса.
Назар сів на мішок навпроти Ігоря.
- Чому тут могила?
- Цікавіше питання; чому ти тут?
- Мені більше немає куди йти, - після довгої мовчанки, промовив Назар.
Ігор вовтузився з м’ясом і мовчав, даючи Назарові можливість виговоритися.
- Такий широкий світ, - продовжував Назар. – Але для мене він став занадто тісним. Куди б я не пішов, щоб не робив, все приводить мене до Меча. Скажи, невже ми не можемо відмовитися від нашої долі, написаної невідомо ким?
Ігор розрізав м'ясо, подав Назарові його частку і промовив:
- Від долі відмовитись можна. Але, якщо ти тут, значить ти приймаєш її. Давай їсти.
Вони мовчки їли гаряче м'ясо. Після вечері, Ігор попив води і зник у курені. Він повернувся з Мечем правди. Витягши його з піхов, він встромив Меч у землю перед Назаром.
- Стань на коліна, - промовив Ігор.
Назар слухняно виконав наказ.
- Візьмися за руків’я.
Назар завагався. Він невпевнено подивився на суддю.
- Бери, - підбадьорив той.
Назар схопився за руків’я й завмер. Та усвідомивши, що нічого страшного не сталося, полегшено зітхнув.
- Чи присягаєшся ти, служити Сущому?! – голосно та урочисто говорив Ігор.
- Присягаюся!
- Чи присягаєшся ти, захищати правду, навіть ціною власного життя?!
- Присягаюся!
- Встань. Тепер ти суддя Дулібії.
Назар встав, тримаючи Меч. Зброя добре лягла в руку. Лезо зі свистом розрізало повітря. Назар відчував, як по його тілу пробігає приємне тремтіння.
- Він ніби живий, - промовив Назар.
- Так і є, - відповів Ігор і передав йому піхви. – Це подарунок королеви чорних людей першому судді.
Назар сховав у них Меч. Ігор тяжко закашлявся. Назар підтримав його і посадив, бо суддя ледь не впав.
- Ти хворий?
- Ні. Це всього лише смерть.
- Що?
- Могила для мене. Я сам її вирив, - Ігор знову закашлявся. Назар дав йому води. – Сьогодні я помру а ти мене поховаєш.
- Я сподівався на твою допомогу.
- Тобі вона не потрібна. Сущий буде направляти тебе, - сказав Ігор. – Пообіцяй зробити для мене дещо.
- Обіцяю.
- Як прийде відповідний час перепоховай мене біля моєї дружини.
- Добре.
- Ось і все, - Ігор полегшено зітхнув і схилився Назарові на руки.
Він закрив йому очі. Загорнув тіло судді у покривало, що знайшов у курені, і поклав його у могилу. Наприкінці дня, на невідомій лісовій галявині, серед зеленого розмаїття трав, чорнів горбик землі.
- Я радий, що ти погодився, - почув Назар голос, стоячи над могилою. Він побачив Білого Оленя.
- Ти завжди з’являєшся не очікувано, - сказав Назар. – Це трохи дратує.
- Така моя звичка, - хитнув Сущий своїми пишними рогами.
- Що далі?
- Я зробив тебе іншою людиною. Чини те, що вважаєш правильним.
- Я вб’ю Змія.
- Спершу, я хочу, щоб ти навчив народ моїх заповідей.
- Поки я їх вчитиму, Змій кожного дня прийматиме нові жертви. Краще знищити його. А вже потім…
- Змій сильний, - урвав Сущий Назара, - тому що народ поклоняється йому. Люди добровільно віддають своїх братів і сестер в жертву.
- Але чому?! – вигукнув Назар.
- Бо вони не знають, що роблять. Бо вони не знають Правди.
З цими словами Сущий зник, розтанув у вечірньому повітрі.
- Уривати розмову – це теж звичка?! – крикнув Назар.
Та не встиг він договорити, як Меч почав пломеніти в його руках. Спершу він хотів його випустити. Але вгамувавши страх, продовжував тримати палаючу зброю. Полум’я хоча й горіло яскраво, проте не обпалювало рук. Навпаки, воно було приємне на дотик. Назарові здавалося навіть, що це хтось живий ніжно торкається і огортає його.