Надвечір, королівський почет стрілою увірвався у Дмитрівську залогу. Кінські копита підняли хмару пилу, яка осідала на гвардійцях, що вистроїлися в шеренгу, зустрічаючи короля.
Ульф скочив з коня. До нього миттю підбіг командир залоги.
- Ваше величносте…
- Де полонений? – перебив його король.
- Справа в тому, - зам’явся командир.
- Кажи вже.
- Полонений утік.
- Що?! – Ульф перезирнувся з Олегом. – Як це втік? Де Крисп?
- Я вам покажу. Ходімте за мною.
Командир провів Ульфа та Олега до сараю де сидів Назар. В трьох вони мовчки стояли над Крисповим тілом. Від спеки тіло швидко розкладалося. В сараї стояв неприємний сморід.
- Він зламав йому шию, - промовив командир. – Вправний сучий син.
- Коли це сталося? – запитав король.
- Вчора по обіді. Охоронці подумали, що він один із людей Криспа. Тому й випустили його. Я вислав загін розвідників. Але вони втратили його слід за річкою.
Ульф мовчки дивився на Криспа. Здавалося, він зовсім не чув розповіді командира.
- Це навіть добре, - промовив король. – Не так як я думав. Але теж не погано.
Гвардієць здивовано подивився на Ульфа а потім на Олега, ніби питаючи в нього пояснення. Та привчений не втручатися у справи начальства, командир запитав інше.
- Ваша величносте, що робити з людьми Криспа?
- Вбити, - король подивився на гвардійця. – Ніхто не повинен вийти звідси. Інакше я зніму твою голову.
- Так, пане, - кивнув той і зник за дверима.
- Ти справді зрадів втечі Назара чи мені здалося? – запитав Олег.
- Він приведе нас до Ігоря а значить і до Меча, - відповів Ульф. – Ходімо звідси. Тут тхне.
Вони вийшли на двір. Сонце остаточно сховалося за верхівками дерев. На подвір’ї точився бій. Навіть не бій а різанина. Гвардійці планомірно знищували розбійників Криспа. У вечірньому повітрі лунали крики, прокльони, лайка, дзенькіт мечів.
- Але як ми дізнаємося де вони?
- Є спосіб, - хитро усміхнувся Ульф і спокійно пішов до свого коня.