Розділ 45

Олег, разом із загоном гвардійців, повернувся в замок. Протягом двох тижнів він шукав сліди Громовиці, але так нічого і не знайшов. Хоча Ульф і наказав без неї не повертатися, та весняна повінь змусила Олега припинити пошуки. Непереборна втома прилипала до тіла так само, як і мокрий одяг, просушити, який у похідних умовах було не можливо. Віддавши коня служникові, Олег витер спітніле обличчя, на якому виросла коротка борода. Слуга повідомив, що король чекає.

Олегові найменше у світі хотілося бачити батька. І не тільки через втому. В нього й досі перед очима стояла та картина. Засніжений степ. Яскраве сонце. Навкруги тіла вбитих і поранених. Від крові червоніє в очах. Вона лежить горілиць, розкинувши руки. Спершу він не повірив. Але то справді була Руслана. Олег поклав її голову собі на коліна і довго гладив русяве волосся. Його сльози капали на її обличчя. Йому хотілося закричати на все горло. Та голос зник кудись. Він фізично відчував, як відмирає частина його душі. Поруч зупинився батько.

- Покинь цю шльондру! Треба відшукати її брата-покидька, - промовив Ульф і поїхав далі.

Вперше в житті Олег відчув ненависть до батька. І вперше він не виконав його наказ. Зупинивши трьох гвардійців, Олег наказав їм викопати могилу на високому пагорбі, що стояв над Дніпром. Стоячи над чорним горбиком мокрої землі, він втратив інтерес до всього. Патока байдужості залила його нутро. З того моменту, Олег спостерігав своє життя ніби зі сторони. Він замкнувся у своєму тілі мов у вежі й не хотів звідти виходити. Олег спілкувався зі світом рівно стільки, скільки потрібно, щоб його зайвий раз не займали.

         Крізь тронну залу, Олег потрапив у кімнату короля. Ульф підкидав дрова в камін. Жестом він наказав Олегові сісти у порожнє крісло.

- Я ж сказав не повертатися без неї, - промовив Ульф не відриваючись від роботи.

- Сніг розтає. Дороги перетворилися на суцільне болото. До того ж… - Олег на мить замовк. Король подивився на нього. – До того ж, мені здається, що вона не хоче, щоб її шукали.

- Яка різниця чого вона хоче! – Ульф з пересердя кинув кочергу на підлогу. – Вона вдруге мене обдурила. Це ж треба, моїми, грошима підкупила служницю і дроворуба! Коли знайду. Їх четвертую а її… - король вдарив кулаком по бильцю крісла. – А її віддам заміж за якогось смердючого короля вікінгів.

- Нам тільки з вікінгами війни не вистачало.

- Це не смішно.

- В одному селі бачили дівчину перевдягнену в хлопця на білому коні, - сказав Олег. - Вона пішла до нього. Напевне хотіла попередити. Назарові вдалося втекти. Очевидно вони зустрілися і переховуються. Можливо на півдні.

- Ні. Крисп повідомив, що у Тавриді їх не має. Лише залишки переляканої зграї розбійників Бояна.

- Треба запитати у Змія.

- Він не знає. Я віддав йому сотню людей. Але він не знає. Інша сила захищає їх від Змієвого ока.

- Тоді на біса ми годуємо цю тварюку.

- Коли Змій звільниться, він стане всемогутнім. І ми запануємо разом з ним над світом.

- Говорять, що це Білий Олень прикував Змія. Чому б нам йому не поклонятися?

- Тому що Олень вимагає покірності а Змій дає свободу. Королям не личить схиляти голову. Навіть перед божеством.   

         Не бажаючи продовжувати порожню розмову, Олег вклонився батькові й пішов відпочивати.