Розділ 44

Назар видужував довго. Так само довго, як розтавав сніг під несміливим весняним сонцем. Та все ж зрушення були. Він вже міг вставати. І навіть робив кілька кроків по хижі. Довгими вечорами, він розповідав Громовиці про свою сім’ю, про пригоди, які він пережив. Іноді, він зупиняв розповідь на тому місці, де згадувалось про Руслану, Гліба, Бояна або батьків. В такі миті він довго дивився у вікно. Громовиця не підганяла його.

Громовиця переживала дивні відчуття. Вперше в житті вона опинилася в ситуації, коли прислуговували не їй, а вона служила іншій людині. Вона прибирала, готувала, носила воду, розтоплювала грубу, збирала хмиз. Одного дня вона спіймала себе на думці, що це їй подобається. Громовиця навіть усміхнулася такому відкриттю.

- Ти чого? – запитав Назар помітивши її посмішку.

- Нічого, - кинула вона і швидко вибігла з хижі за водою.

         Спали вони окремо. Громовиця назбирала ялинкового гілля і зробила собі ложе неподалік від груби, щоб було тепліше. Назар спробував був помінятися з нею місцями, але Громовиця була непохитною, і йому довелося змиритися.

         Час від часу їх навідувала Явдоха, привозячи їм харчі та новини.

- Гвардійці нишпорять по всій Дулібії, - одного разу розповідала вона. – У кожний закуток заглядають по декілька разів. Але тут вони вас нізащо не знайдуть.

- Твій батько впертий, - промовив Назар коли Явдоха поїхала. – Якщо він тебе шукає, то рано чи пізно він доб’ється свого.

- Що ж робити?

- Довго залишатися на одному місці небезпечно.

- Ти ще надто слабкий, щоб вирушати в дорогу.

- Якщо лишуся то помру.

Громовиця сіла біля нього.

- Давай почекаємо ще хоча б десять днів.

- Ти не повинна тут бути, - Назар зазирнув їй в очі й провів пальцями по її щоці. - Твоє місце в королівському замку.

Громовиця опустила погляд. Назар легенько взяв її за підборіддя і прихилив до себе. Їхні вуста злилися в поцілунку. Назар ніжно гладив її волосся, плечі потім почав знімати з неї сорочку. Вона відштовхувала його та він наполягав.

- Припини! – Громовиця відштовхнула його сильніше і вискочила на середину кімнати.

- Що таке? – Назар здивовано дивився на неї. – Я думав ти цього хочеш.

- Хочу. Але… - Громовиця сховала обличчя в долонях. – Я хочу, щоб усе було правильно. Весілля. А потім… Піду вигуляю коней, - схопивши кожух і шапку вона зникла за дверима.

Назар тяжко зітхнув і впав на лежак, втупивши погляд у стелю.  

*

         Наступні дні вони майже не розмовляли. З усіх сил вони старалися уникати поглядів один одного. Одного разу, повернувшись з лісу з оберемком хмизу, Громовиця помітила, що Назара немає в хижі. В середині у неї все похололо. Кинувши гілля, вона вибігла на вулицю й кинулась до сараю, в якому були привідчинені двері. Саме там вона і знайшла Назара, який розчісував свого коня. Громовиця полегшено зітхнула й схилилася на одвірок.

- Злякалася? – весело запитав Назар, не відриваючись від роботи.

- Це було геть не смішно

- Я почистив коней, перевірив збрую, - Назар закінчив розчісувати свого коня і повернувся до Громовиці. – У найближчій кузні треба буде поміняти підкову на правій задній нозі твого скакуна.

- Не пам’ятаю, щоб ми кудись збиралися.

- Звісно збиралися. Ти сказала: давай почекаємо ще десять днів. Сьогодні десятий день.

- І куди ми поїдемо?

- Закрий очі.

- Що?

- Не бійся.

         Невдоволено хмикнувши, Громовиця все ж заплющила очі.

- Можна дивитися.

         Спершу Громовиця не повірила тому, що бачить. Назар тримав у руках букетик підсніжників. Яскраво сині квітки ледь похилилися на зелених стеблах. Вона переводила вражений погляд з Назара на квіти і навпаки.

- Які гарні! – Громовиця легенько торкнулася букета.

- Пробач мені за той випадок, - промовив Назар, віддаючи їй квіти. – Я не повинен був чинити так з тобою.

- А ти вмієш бути шляхетним, - сказала Громовиця, занурюючись обличчям у букет. – Коли захочеш.

- Мир? – протягнув їй руку Назар.

Проігнорувавши цей жест, вона встала навшпиньки і поцілувала його в щоку.

- Мир. То куди ми поїдемо?

- Хочу знайти Ігоря. У нього є річ, яка належить мені.

- Ти вирішив стати суддею? – з радісним здивуванням запитала Громовиця.

- Так.

- Але де ми його знайдемо?

- Довірся мені. Краще їхати в ночі, коли дороги примерзають і щоб не натрапити на гвардійців.

Громовиця ще раз із задоволенням занурилася обличчям у квіти.

- Піду збирати речі.