Розділ 43

Він розплющив очі. Здіймаючись в небо, над головою пливли вершини дерев. Крізь гілля пробивалися яскраві промені сонця. В повітрі пахло весною. Над ним виникла Громовиця, верхи на своєму білому коні.

- Явдохо, він прокинувся! – вигукнула дівчина.

Дерева припинили рухатися. Назар озирнувся. Виявляється він лежав на санях, які тепер зупинилися. До них був прив’язаний його кінь. Над ним схилилася Громовиця і якась молодиця.

- Де я? - прохрипів Назар.

- Я знайшла тебе пораненого і майже непритомного, - відповіла Громовиця. – Явдоха обробила твої рани. Зараз ми їдемо у мисливську хижу, щоб сховатися.

- Не бійся, - подала голос Явдоха. – Гвардійці там тебе не знайдуть.

- Пити, - вимовив Назар.

Громовиця притримала йому голову і подала флягу. У пересохле горло полилася тепла рідина, яка пахла травами, ягодами та хвоєю.

- Пий. Це додасть тобі сил, - сказала Явдоха, з посмішкою спостерігала за тим, як Громовиця піклується про пораненого.

- Назаре, що з Русланою? – запитала королівська дочка, після того, як він напився.

Та Назар її не почув. Він знову провалився забуття.

- Нехай відпочиває, - мовила Явдоха. – У вас буде багато часу, щоб поговорити.

         Вони продовжили шлях і спочатку їхали мовчки.

- Є тільки одна причина чому ти рятуєш ворога свого батька, - сказала Явдоха, підганяючи коня.

Громовиця лише усміхнулася.

- Кохання, - продовжувала Явдоха. – Воно. Хай йому грець.

- В першу чергу я думала про мою подругу – його сестру, - відповіла Громовиця.

- Можливо. Але бачу, як ти на нього дивишся.

- Як?

- Як жінка на свого пана. Ти ловиш кожне його слово, кожен його жест.

На щоках Громовиці з’явився рум’янець. Від подальшого розвитку розмови, її врятувало завершення подорожі. Вони зупинилися біля невеликої хижі, поруч з якою стояв ще менший сарай.

         Вдвох вони перевили Назара до хижі і вклали на дерев’ний лежак, вкритий ялинковим гіллям та старим покривалом. Назар випив напою, з’їв шматочок копченого м’яса і знову заснув.

- Чоловік побудував цю хижу перед нашим весіллям, - говорила Явдоха, заносячи в середину дві торби з харчами. – Він навмисне зробив один широкий лежак, щоб ми… - Явдоха посміхнулася. – Словом, тобі доведеться спати або на підлозі або зі своїм пораненим.

- Розберемося.

- Гаразд, - Явдоха перевела подих. – Коней заведеш у сарай. Там є сіно. Дров вистачить лише на сьогодні. Завтра доведеться збирати хмиз. Харчами ви забезпечені на декілька днів. Час від часу я буду навідуватися і привозитиму, що треба. За хижею є струмок. З нього й братимеш воду. Ну все. Пора мені повертатися до своїх розбишак.

         Вони обійнялися й розцілувалися.

- Дякую, - промовила Громовиця. – Якби не ти. Що б я робила?

Явдоха подивилася на Назара.

- Гарний, - промовила вона і зітхнула. – Які ж ми, баби, дурні.

         Коли Явдоха поїхала, Громовиця завела коней у сарай заходилася розтоплювати грубку. Жовтогарячий вогонь весело палахкотів, пожираючи сухе гілля. Надворі почало швидко смеркатися. Громовиця вирішила набрати води поки остаточно не стемніло. Повернувшись, вона побачила Назара, який сидів на краю лежака опустивши голову на груди.

- Назаре, чому ти встав? Тобі треба лежати, - підбігла до нього Громовиця.

Він підняв голову і подивився на неї. З його очей текли сльози.

- Руслана загинула, - тихо промовив Назар. – Всіх, кого я любив, більше не має.

         Громовиця сіла поруч і пригорнула його голову. Вона гладила його волосся й плакала разом з ним. Так вони сиділи поки нічна темрява не огорнула світ.