Розділ 42

Як голова громади Боян повінчав молодих. Випивши з одного келиха вина і вклонившись гостям, молодята зникли у своєму курені. Там для них був накритий окремий стіл. За традицією святкування продовжувалося без них.

Заради весілля свого сина (яке тривало вже другий день), Боян виставив на січовий майдан дві діжки доброго кавказького вина. Кухарі готували наїдки у трьох великих котлах і на двох тимчасових печах. Довгий стіл ломився від їжі та напоїв. Музики витискали з барабанів, сопілок та скрипок найдивовижніші звуки, які змушували гостей віддавати танцю останні сили.

         Та Назарові чомусь було не весело. Він спробував втомити свій сум у вині але хміль не затуманював голову. Прокинувшись з ранку від криків та музики, він довго лежав у ліжку, не знаходячи в собі сили встати. Сьогодні знову приснилася Громовиця. Вона приходить до нього у вісні з того самого дня, як вони розлучилися. І вдень думки про королівську дочку не покидали його. Він проклинав себе за це але, в той же час з насолодою повертався до спогадів про Громовицю.

         Назар змусив себе встати. Напившись води, він вийшов на вулицю. Яскраве сонце виблискуючи на снігу, осліплювало очі. Майже половина розбійників продовжували невтомно святкувати. Назар пройшов через майдан і піднявся на стіну. Він окинув поглядом навколишній простір. Дніпро ще був скутий кригою. Але зовсім скоро могутня річка звільниться від білих, холодних кайданів. До того часу, розбійники переберуться зі своєї острівної фортеці на берег.

         На сході Назар помітив чорну полосу. На білому сніговому покриві вона добре виділялася. Від побаченого Назар завмер.

- Як вони… - не договоривши, він кинувся в низ.

Через майдан він перелетів ледь не за два кроки. Перестрибнувши через п’яного довбиша, з усієї сили він почав бити у тулумбас, сповіщаючи побратимів про небезпеку.  

         З початку його дії не приносили ніякого результату. Розбійники або спали або пиячили. Першими перестали грати музики. Потім, в його бік повернули голови ті, хто танцював і сидів за столом. Останніми з куренів почали визирати заспані розбишаки. Назарові здавалося, що все відбувається занадто повільно. Він побачив, як зі свого куреня вийшов Боян.

- На стіну! – вигукнув Назар.

         Напівроздягнені розбійники вдивлялися у східний горизонт, звідки наближалося військо.

- Навіть не ховаються, - промовив Боян. - Впевнені у своїх силах.

- Що тут діється? – підходячи, промовив Гліб. – Хай йому грець! Як вони нас знайшли?!

- Може хтось із наших пробовкався? – сказав Назар.

- Не важливо, - кинув Боян. – Ми не витримаємо облоги. Треба вшиватися.

- Отамане, дивись! – вигукнув один із розбійників, вказуючи на захід.

Там з`явилася темна стрічка, яка збільшувалась, перетворюючись на велику кількість вершників.

- Залишайте все! – командував Боян. – Беріть тільки зброю! Підемо на південь, річкою!

Назар схопив отамана за лікоть:

- Нас занадто багато. Крига може не витримати.

- Є кращі ідеї?

Назар не відповів.

         Розбійники один за одним сідали на коней. Гліб допоміг своїй молодій дружині влаштуватися в сідлі.

- Тримайся біля мене, - говорив він Руслані. – Не відставай. Зрозуміла?

- Так.

         Розбійники вишикувалися в колону по три.

- Їдемо швидко, не зупиняючись! - командував Боян. – Біля Чумацького пагорба виходимо на правий берег і просуваємося далі на південь!

         Ворота відчинилися. Боян та його люди вискочили на похилий берег острова. Сніг фонтанами розлітався в різні боки від кінських копит. Короткий клаптик землі закінчився і вершники опинилися на кризі посеред могутньої річки. Боян повів розбійників ближче до правого берега де крига була міцніша. Вони мчали до Чумацького пагорба, який нависав над Дніпром. Біля нього річка робила поворот ліворуч. За цим пагорбом, на відміну від інших місць, берег був спадистий і чумаки зробили там свою постійну зупинку.

         Коли вони огинали пагорб згори посипалися стріли. З десяток розбійників впали на тверду, холодну кригу.

- Не зупинятися! – волав Боян. – Вперед!

Стрій поламався. Розбійники віялом розсипалися по поверхні річки. Лише Назар, Гліб та Руслана трималися разом. Хлопці прикривали дівчину своїми тілами від стріл, що пролітали повз.

Під обстрілом розбійники обігнули пагорб. Але там їх чекав кінний загін гвардійців на чолі з Криспом. Дві хвилі вершників вдарилися одна об одну.

- Не випускайте їх на бере! – горланив Крисп.

Сніг під копитами перетворився на криваве місиво. Гвардійці зупинили розбійників, відкинувши їх на кригу.

- Треба прорватися зараз, - промовив Назар Боянові. – Поки до них не підійшла підмога.

- Я візьму на себе Криспа. А ти й Гліб, як тільки до них наблизимось, пробивайте правий фланг, – наказав отаман. - Вперед! 

- Не відставай! – гукнув Гліб Руслані.

         Боян мчав туди де був Крисп. Два старих розбійники зіткнулися на межі криги та суші. Від удари їх обох викинуло з сідел. Тепер вони продовжували поєдинок на ногах.

- Король добре платить? – запитав Боян, у короткому проміжку між ударами.

- Мішок золота і твою голову, - сплюнувши криваву слину відповів Крисп.

Він наступав на Бояна. Той ледве відбивався. Та врешті решт отаман пропустив удар у живіт. Крисп витягнув з рани закривавлений меч. Він дивився, як життя витікає з Боянових очей. Отаман повільно опустився на коліна, обіпершись на свій меч. Крисп махнув клинком і Боянова голова відлетіла в бік. Піднявши її, він випустив із своїх грудей шалений крик, тримаючи трофей високо над своєю головою.