Розділ 41

Громовиця наздогнала військо надвечір того ж дня. Вона спостерігала, як загони гвардійців, чорною смугою, тягнулися аж до горизонту. Ульф вів свою дружину на південь найкоротшою дорогою. Громовиця повернула коня на захід. Вона планувала дістатися табору людей Бояна іншим, набагато довшим шляхом. Іншого вибору не було. Тільки так вона могла уникнути зустрічі з батьком.

         Вона мчала не зупиняючись. Ніч прийшла швидко. Як це буває взимку та на початку весни. Порожня дорога і темний ліс наганяли страху. Кінь почав втомлюватися. «Якщо найближчим часом не трапиться якесь людське помешкання, доведеться ночувати надворі – подумала Громовиця».

До всіх негараздів, пустився густий, лапатий сніг. У білій імлі блиснув жовтий вогник. Вона очам своїм не повірила. Та їй справді не примарилося. Попереду зажевріло кілька цяток. Вона натрапила на якесь маленьке поселення. Одна вулиця. Кілька хат. В одній з них світилися вікна. Громовиця попрямувала туди.

Від звуків копит прокинулися собаки. У сусідніх хатах загорілося світло. Громовиця спішилася й попрямувала до дверей. Але дорогу їй перегородив величезний пес. Волохатий, обсипаний снігом, він нагадував білого ведмедя. Про якого розповідали Громовиці заїзжі купці. Пес громоподібно гавкав і готовий був кинутися на дівчину. Двері відчинилися. На порозі з`явилася жіноча фігура.

- Сидіти, Туман! Сидіти! Хто ту?

- Я подорожній. Пустіть переночувати, - Громовиця вирішила й далі прикидатися юнаком.

- Подорожній в наших краях? – здивувалася жінка. – Заводь коня в сарай за хатою. Там є сіно. Потім заходь у хату. Собаки не бійся. Головне не роби різких рухів.

         Туман невідступно слідував за нею. Він уважно спостерігав за тим, як вона розсідлала коня і дала йому жмуток сіна. Потім він провів її до самих дверей.

         Громовиця опинилася у звичайній селянській хаті. З великою піччю та довгим столом. Біля печі, Громовиця помітила двері в іншу кімнату. Господиня, висока молодиця, у вишиванці та чорній спідниці, накривала на стіл.

- Як тебе звати, синку? – запитала вона не відриваючись від роботи.

- Гнат, - Громовиця намагалася говорити низьким голосом.

- А мене – Явдоха. Роздягайся і сідай за стіл Гнате.

Втомлена Громовиця скинула кожух й поклала його на лаву. Туди ж вона поклала й шапку.

- Матінко!

Вона помітила здивований, майже переляканий погляд Явдохи. «Коса -  здогадалася Громовиця, – хай йому! Я зовсім про неї забула». З рук господарки випала й розбилася порожня миска. В сусідній кімнаті заплакала дитина.

- Заспокойте дитя, - спокійно і впевнено промовила Громовиця.

Явдоха кинулася до дитини. Громовиця сіла за стіл і озирнулася. На стінах, між полицями з посудом, висіли голови вбитих ведмедів. В дальньому кутку стояв великий лук і сагайдак зі стрілами. В тому ж кутку під самою стелею висіли два образи Змія. На одному з них він спускався з неба на хмарині, на іншому своїм вогняним подихом спалював безліч ворогів.

         Явдоха повернулася і сіла навпроти Громовиці.

- Ти, відьма?

- Ні. Мені просто довелося перевдягтися у чоловічий одяг.

- Якщо за тобою женуться гвардійці, то тобі краще піти просто зараз. У мене двоє дітей. Я не хочу неприємностей.

- За мною ніхто не женеться. Чесно, - Громовиця поклала на стіл гаманець, туго набитий монетами. – Мені потрібен нічліг. З самого ранку я поїду.

Явдоха подивилася на гаманець. Потім зважила його на долоні.

- Тут набагато більше ніж потрібно, - промовила вона.

- Достатньо, щоб компенсувати незручності.

- Що ж це я! – вигукнула Явдоха, поглянувши на порожній стіл.

Сховавши гаманець, вона поставила перед гостею повну миску вареників. З сіней Явдоха принесла білосніжну сметану. Поки Громовиця з жадібністю поглинала вареники з картоплею, господиня поставила перед нею кухоль гарячого напою з сушених ягід та трав. Покінчивши з варениками, Громовиця взялася обома руками за високий дерев`яний кухоль.

- Де ваш чоловік?     

- Помер, - зітхнула Явдоха. – Давно. Від нього мені залишилися сини і цей лук. Він був мисливцем на ведмедів.

- Тепер ви полюєте?

- А що робити? Жити ж якось треба. Довелося навчитися. Якби не цей лук і зміїна благодать, ми б уже давно померли з голоду.

- Ви як мій батько. Він теж поклоняється Змієві.

- Кому ж іще вклонятися, як не йому. Він наша надія.

- Але ж він їсть людей. Що б ви робили, якби Змій забрав ваших дітей?

Явдоха злякано приклала руки до грудей.

- Сподіваюся цього не буде. Та на все його воля. Хай там як, все одно Змій обіцяє нам Небесний рай. Всі кого він з`їдає потрапляють туди.

- Хіба ви не чули про існування іншого бога не такого жорстокого? Його ще називають Сущий або Білий Олень.

- Так, я знаю ці легенди. Але це лише вигадки. Білого Оленя ніхто не бачив.

Громовиця хотіла сказати, що знає тих хто бачив Сущого але передумала. Чи то від утоми, чи просто не захотіла сперечатися з людиною, яка так добре до неї поставилась. Явдоха вклала Громовицю на печі а сама пішла спати в кімнату до дітей.