Меч Правди

Розділ 40

Сонце повільно підіймалося на східному горизонті. Його промені відбивалися на підталому снігові та обладунках гвардійців. На замковій стіні рвучкий вітер пронизував до кісток. Громовиця проводжала поглядом військо, зібране її батьком. Вона знала, що по дорозі до короля повинні приєднатися загони з дальніх залог. А також люди зібрані Криспом. Все це розповіла їй Ганна, яка дізналася від гвардійців.

         Громовиця надягнула здутий вітром каптур і спустилася зі стіни. По дорозі до своєї кімнати вона думала про те, як попередити Назара та інших про небезпеку. Увійшовши в кімнату, вона опустилася в крісло біля каміну, простягнувши руки до вогню. Нагрівшись, Громовиця скинула плащ і підійшла до вікна. Нічний мороз залишив на склі химерні візерунки. Через них вона побачила у дворі запряжені сани. Навколо них метушився горбатий чоловік.

*

         - Іване! – покликала Ганна горбаня. Той озирнувся. – Цей хлопець поїде з тобою. Громовиця наказала йому вигуляти її коня.

Горбань зміряв поглядом хлопця, який тримав за повідки осідланого білого скакуна. Він був одягнутий у простий але теплий одяг, дещо завеликий для юнака. Обличчя приховував глибокий каптур.   

- Прослідкуй за ним, щоб не втік, - додала Ганна. – Я поїду з вами до брами, щоб пояснити охороні.

Іван кивнув, щось мугикнувши собі під носа.

- Він німий, але все чує і розуміє, - пояснила Ганна хлопцеві. – Вигулюватимеш коня поки він набиратиме дров.

         Хлопець прив’язав коня до саней а сам сів біля Івана. Ганна вмостилася поруч. Двоє важковозів потягли за собою порожні сани. Біля брами їх зупинила сторожа.

- Ганю! – вигукнув командир охоронців, підходячи до них. – Куди це ти зібралася? Невже ти нас покидаєш?

- Як я можу поїхати від таких бравих вояків! – засміялася Ганна, встаючи з саней.

Командир схопив її за сідницю. Вона запищала й відштовхнула його.

- Припини!

- Хто це з тобою, Іване? – звернувся гвардієць до горбаня.

- Це дворовий слуга, - втрутилася Ганна. – Громовиця наказала йому вигуляти коня.

Командир нахилився до хлопчини.

- Як тебе звати?

- Гнат, - буркнув юнак.

- Гнат? – перепитав гвардієць. – Якийсь голос у тебе писклявий.

- Він застудився, - знову втрутилась Ганна. – Нещодавно ледве вичухався. Відчепись від нього. Краще пішли до тебе погріємось.

- Ходімо, - хтиво усміхнувся гвардієць. – Пропустіть їх!

*

         Сани весело бігли по протоптаній в ранці вояками дорозі. Коли замок зник за деревами, хлопець поклав руку Іванові на плече.

- Зупинись, - наказала Громовиця. Це була саме вона. 

Від переляку, Іван занадто сильно натягнув віжки. Коні заіржали й зупинилися. Громовиця скинула каптур.

- Впізнаєш мене?

Іван кивнув, ковтнувши слину. Дівчина вклала в його руку тугий гаманець. Почувся дзенькіт монет.

- Тікай так далеко, як тільки зможеш. Щоб мій батько не віддав тебе Змієві. Зрозумів?

Горбань лише здивовано кліпав очима. Громовиця дістали торбинку з саней, яку не помітно поклала туди Ганна. Стрибнувши на коня, вона ще раз глянула на Івана.

- Пробач. Іншого виходу не було.

«Сподіваюсь, Ганна зможе вибратися з замку – подумала Громовиця».

         Вражений горбань сидів нерухомо, прислухаючись до стихаючого стукоту копит білого скакуна.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше