Розділ 38

Рання весна поступово відтісняла зиму на північ, у її вічні володіння. Хоча земля ще мерзлякувато куталася у товсту, снігову ковдру і щоночі лютували сильні морози. Вдень, яскраве березневе сонце, тонкими, ніжними променями обережно пробуджувало природу від зимового сну. 

         Громовиця дивилася у вікно і нудьгувала. На сусідньому даху, десяток горобців, стрибали й весело щебетали між собою. Раптом, ні з того ні з сього, вони пурхнули і полетіли. Громовиця зітхнула.

Сьогодні рівно місяць, як батько зачинив її у власній кімнаті. Вона знову згадала той день. Батько не кричав. Він не міг кричати. Та й говорити йому було дуже важко. Поранений фізично і знесилений емоційно, він, хриплим, ледь чутним голосом, наказав Олегові зачинити її у кімнаті. З тих пір вони не розмовляли. Громовиця знала, що батько вже самостійно пересувається по замку але до неї він не заходив.

         Громовиця сіла за стіл, що стояв біля вікна. Праворуч височіла купа старовинних книг. Грубезні томи, з пожовклими сторінками, пахли залежаною пилюкою та мишами. Дівчина взяла верхній том у потертій, шкіряній обкладинці.

- «Сказання про Ніч Молоха», - прочитала Громовиця вголос.

         Жінки-воїни, козаки, ари, горяни. Древні племена Дулібії. Вони воювали проти вовкулаків та жерців культу Молоха. Громовиця неуважно гортала сторінки, читаючи окремі слова та речення. На останній сторінці вона прочитала такі слова:

«Отак і закінчилась історія про ніч Молоха, яка так ніколи й не настала. Після Романа, Ольги, Ярича, Олесі прийшли інші покоління. Вони боролися зі злом, любили і так само відходили у вічність. Залишаючи після себе легенди, що розповідають про їхню відвагу, честь та доблесть. Я, Гресь - пророк Бога Яхве, бачив усе це на власні очі і розказав цю історію, щоб ті хто прийде після нас, пам`ятали: поки є хоча б одна людина, яка бореться за правду, ніч Молоха ніколи не наступить».

          На дворі почулися якісь звуки. Громовиця кинулася до вікна. Її було нудно. Тому дівчина не хотіла пропустити жодної події, щоб розважитись. Через двір, не поспішаючи, йшов король. Його супроводжував Олег, відстаючи на півкроку. Вони обоє зникли в тюремному підвалі.

- Що їм там треба? – задумливо промимрила собі під носа Громовиця, притулившись лобом до холодного скла.

*

         Король та Олег йшли за охоронцем по довгому, темному коридору. Той підвів їх до найвіддаленішої темниці.

- Відчиняй, - наказав Ульф.

Охоронець задзвенів ключами і відчинив важкі двері. Король з сином зайшли в середину. Маленьке вікно ледь пропускало світло. У темниці смерділо людськими нечистотами.

З початку нічого не відбувалося. Звикнувши до напівтемряви, в дальньому кутку вони розгледіли чиюсь фігуру. То був чоловік у лахміттях, з довгим волоссям та бородою. З диким криком він кинувся на Ульфа. Але довжина ланцюга не дозволила йому навіть торкнутися своєї цілі. Чоловік гучно впав на кам`яну підлогу. А король навіть і оком не моргнув. Тільки Олег інстинктивно схопився за меч.

- Заспокоївся? – глузливо запитав Ульф, коли чоловік підвівся, голосно скрегочучи зубами. – Я прийшов зробити тобі вигідну пропозицію, Криспе.

- Вигідна пропозиція – це перегризти тобі горлянку, - прохрипів полонений розбійник. – Краще б ти мене вбив. А то рано чи пізно я до тебе доберуся.

- Можливо, я вгамую твою лють. Як щодо Бояна?

- Ти про що? – після мовчанки, запитав Крисп.

- Ти знаєш, як знайти його табір?

- Знаю.

- Приведи мене туди. За це я дам тобі волю та золото. Багато золота.

Крисп довго мовчав. Нарешті він промовив:

- Я хочу власноруч відрубати голову Бояну.

Ульф задоволено усміхнувся:

- Як скажеш, друже.