Розділ 37

Король та двоє гвардійців лежали на окремих ношах, які були прикріплені до коней. З того часу, коли вони вийшли з печери, чоловіки втратили свідомість і не приходили до тями. На половину зменшений загін швидко повертався по дорозі, по якій проїхав ще сьогодні вранці.

Олег поспішав до заходу сонця дістатися найближчого поселення, щоб знайти допомогу для пораненого батька. Раптом його увагу, щось привернуло. Олег повернувся до того місця, яке вони щойно проминули. Праворуч від дороги підіймався пагорб. На рівній білизні снігової ковдри, виднілися чіткі сліди кінських копит. Олег спішився й підійшов до узбіччя. До нього під`їхали двоє гвардійців.

- Нам назустріч їхали вершники, - промовив Олег. – Побачивши нас, вони сховалися.

- Це можуть бути розбійники. Треба забиратися звідси, - сказав один з вояків.

- Розбійники? Так далеко на півночі, - заперечив Олег. – До того ж вершників не більше трьох. Ми можемо їх швидко знайти.

- Зайнявшись пошуками, ми не встигнемо до темна дістатися селища, - подав голос другий гвардієць.

Олег зітхнув, пильно вдивляючись між чорними стовбурами дерев.

- Їдьмо далі, - вирішив Олег, заскакуючи на коня.

         Коли загін зник за поворотом, з за пагорба виїхали троє вершників. Вони дивилися туди, де щойно були гвардійці.

- Ти ще можеш їх наздогнати, - сказав Назар Громовиці.

- Якщо я зараз там з`явлюся, Олег швидко все зрозуміє. Він поверне солдатів і схопить вас, - Громовиця розвернула коня в бік Тризуба. – Треба з`ясувати, що там сталося.

- Ти зрозумів, чому вона нам допомагає? – запитав Гліб Назара, дивлячись у слід дівчині.

- Руслана її подруга, - відповів той.

- І все?

- А, що ще?

Нічого не відповівши, Гліб зневажливо захитав головою і пришпорив коня. Назар помчав за ними.

*

         Тризуб зустрів їх закутавшись у ледь помітну снігову завісу. Деякий час вони зачаровано роздивлялися дивовижний витвір природи.

- Я бачу печеру, - вказав рукою Гліб.

Залишивши коней біля тліючого багаття, вони підійшли до чорного отвору. Звідти долинали звуки. Хтось намагався вийти на зовні. Хлопці вихопили мечі. Назар закрив собою Громовицю. Крок ( з печери долинав саме звук кроків ) стрімко наближалися.

         Вони очікували побачити кого або що завгодно. Але вони ніяк не сподівалися побачити Руслану та Ігоря, які мирно про щось розмовляли. Від несподіваної зустрічі всі завмерли. Ігор на півслові обірвав свою мову.

- Руся! – першою ожила Громовиця.

Дівчата побігли на зустріч одна одній. Вони обіймалися і цілувалися. Потім Руслана впала в обійми Назарові. Він її довго не відпускав, притискаючи до грудей. Звільнившись від братових обіймів, Руслана підійшла до Гліба. Спершу вони не говорили жодного слова. Відстань між ними повільно скорочувалася.

- Все добре? – запитав Гліб.

- Так, - кивнула Руслана.

В цю мить впала, якась не видима стіна, що стояла між ними. Гліб обійняв Руслану і поцілував. Вона підкорилася цій силі, яка понесла її мов потужний гірський потік. Назар та Громовиця спостерігали за цим дійством. Вони перезирнулися.

- Що тут сталося? – запитав Назар, щоб якось заповнити незручну мовчанку. – На гвардійців хтось напав?

- В середині печери вітер створює дивні звуки, - Ігор розгорнув на снігу ганчірку в якій виявилися піхви з Мечем Правди. – Вояки подумали, що це якась чарівна сила. Дух. В паніці вони повбивали один одного.

- А, що з моїм батьком? – запитала Громовиця.

- Наскільки я знаю, він живий, - суддя причепив піхви до пояса.

- Це Меч Правди? – спитав Назар. – Справжній?

Ігор витягнув Меч. Блискучий метал засяяв у сірій, сніговій димці. Сніжинки відбивалися в прозорих алмазах.

- Його леза ніколи не затуплюються, - суддя обережно провів пальцями по гладенькому металу. – Він – джерело правди. В Його присутності брехня відступає, - Ігор направив Меч в бік Назара. – Що в тебе під сорочкою?

Назар зробив крок назад, відводячи очі:

- Нічого.

Не встиг хлопець отямитися, як суддя витяг з під сорочки на грудях білий ріг.

- Не варто мене дурити, - Ігор зняв з шиї свій ріг на мотузці. – Вони однакові. Коли Він тобі його дав?

- Хто дав? – не зрозумів Гліб. – Що відбувається? І до чого тут ці білі штуки?

- Сущий дав Назарові ось цей білий ріг – знак суддівської влади, - відповів Ігор.

Руслана здивовано ахнула. Громовиця вражено подивилася на Назара.

- Назар - суддя? – в голосі Гліба змішалися здивування та глузування.  

- Ти бачив Сущого? – запитала Руслана.

- Я бачив білого оленя, - трохи оговтавшись, промовив Назар. – Після того, як мені вдалося втекти від гвардійців, я кілька днів блукав лісом. З порожнім животом може привидітися все що завгодно. Навіть те, що він розмовляє.

- Але ріг, - нагадав Ігор. – Ти залишив його собі.

- Не знаю чому я це зробив, - Назар поклав свій білий ріг в Ігорову долоню. – Ніякий я не суддя. Я хотів повернути сестру. Мені це вдалося. Люди, король, дракон мене не цікавлять. Зовсім скоро, я з сестрою буду далеко з відси, – він скочив на коня. – Руслана, поїхали.                           

Дівчина подивилася на Ігоря та Громовицю:

- Ви з нами?

- Ні, - суддя обійняв Руслану й поцілував її в чоло. – Нажаль, нам треба розлучитися. Нехай Сущий оберігає тебе на всіх шляхах.