- Куди їхати? – запитав Ульф суддю, коли вони опинилися за воротами замку.
- На північ. До Тризуба, – побачивши, що Ульф змінився на обличчі, Ігор запитав, - Ти точно хочеш взяти Меч?
- Веди.
Загін повернув на північ. До полудня вони вже були далеко від замку. Чим далі на північ, тим менше їм зустрічалися поселення людей або слідів їхньої діяльності. Дорога закінчилася і почався просто напрямок. Коні відчайдушно борсалися у снігу, але люди, не шкодуючи їх, підганяли тварин.
Коли сонце почало швидко ховатися за голі верхівки дерев на заході, Ульф наказав зробити привал. Ігор та Руслана сиділи біля багаття в оточенні кількох вояків, тримаючи в руках чашки з гарячим супом.
- Пам`ятаєш, як ми зустрілися вперше? – Ігор продовжував почату розмову.
- Не дуже чітко, - Руслана зробила маленький ковток бульйону.
- Так. давно це було. Маленька, білява дівчинка перетворилася на красуню.
Дівчина зашарілася й сховала обличчя в плащі.
- Я вже думала, що залишилася одна на світі, - промовила вона згодом. – Аж раптом з`являється Назар і все навколо мене починає крутитися з неймовірною швидкістю.
- Твій брат молодець. Він дуже тебе любить. І готовий за тебе померти.
- Так. я побачила це сьогодні. Шкода, що я не знаю нічого про нього. Як він жив ці роки? Ким став?
- Впевнений, у вас буде багато часу на розмови.
До них підійшов Олег з ковдрою в руках. Він дав її Руслані.
- Тримай.
- Дякую, - дівчина взяла дарунок.
- Подякуй Громовиці. Вона змусила мене взяти цю ганчірку, - Олег намагався не дивитися на Руслану. – Для тебе поставили окремий намет. Вояк відведе тебе туди.
- Дякую. – тихо мовила дівчина.
- А тобі, - Олег подивився на суддю, - доведеться спати у наметі разом з вояками.
- Краще ніж на вулиці на лютому морозі.
- Солдатська сіра ковдра, - промовив Ігор, коли Олег пішов. – Міцна і тепла. Але навряд чи королівська дочка передала б своїй подрузі саме таку ковдру.
- Ви думаєте це… - Руслана не договорила.
- Саме так, - кивнув суддя. – Королю байдуже тепло тобі чи ні. Воякам тим більше. Залишається тільки Олег. Очевидно, що ти йому не байдужа.
- В дитинстві ми постійно билися, - усміхнулася дівчина.
- Любов і гнів, як дві великі, могутні річки витікають з одного джерела.
Вони замовкли. Думали про своє. Згадували. Нарешті ніч остаточно опустилася на землю. Табір поринув у сон.
*
Рано в ранці, не снідаючи, вони рушили в дорогу. Вони були першими, хто йшов цією дорогою після останнього снігопаду. Чим далі на північ, місцевість навколо ставала все більш похмурою. Ліс згущувався. Все частіше зустрічалися вікові а можливо й тисячолітні дерева. Здебільшого дуби й клени.
Дорога-напрямок стала вужчою. Час від часу, вона робила круті повороти то один то в інший бік. Ніби наткалася на якусь перешкоду і змушена була огинати її. Рвучкий вітер підіймав холодні хмари снігу. Непривітне небо сірою пеленою висіло над головами. Вони зробили коротку зупинку, щоб поїсти й поїсти.
Згодом, дорога вибігла на галявину і вперлася у високий скелястий гребінь. Обійти, який було практично неможливо. В обидва боки, куди тільки сягало око, тягнулася прямовисна стіна. Верховина скелі стрімко підіймалася в гору, розділяючись на три частини. Середній шпиль був найвищим. Там де дорога стикалася з кам`яною стіною, зіяла чорна діра. Через цей отвір спокійно могли пройти двоє чоловіків.
- Що це за місце? – запитала Руслана.
- Зачарована скеля Тризуб, - відповів Ігор. – З її печери ніхто не повертається.
- Меч в середині? – запитав король.
- Так, - кивнув Ігор. – Я принесу Його і ти відпустиш дівчину.
- Самого тебе я не відпущу. Дівчина і я підемо з тобою.
- Нехай вона залишиться тут, - схвильовано наполягав суддя. – Ти ж знаєш, яка слава в цього місця.
- Не витрачаймо часу на балачки. Буде так, як я сказав.
Поки вояки запалювали смолоскипи, Ульф наказав Олегові залишитися назовні з половиною загону. Хоча Олег і сперечався але батькове слово було незмінне. Ігор першим підійшов до печери. Звідти вилітав сильний, холодний протяг, ледь не задуваючи вогонь на смолоскипах.
- Чого чекаєш?! – вигукнув Ульф. – Йди!
Ігор зробив крок у середину. Під ногами тріщало каміння. Він торкнувся рукою крижаної стіни. Вітер дув їм в обличчя не постійно а ривками. Кілька десятків кроків вони проходили спокійно. Потім сильний потік повітря виривався з нутрощів гори, забиваючи дихання. Звідусюди чулися химерні голоси та звуки. Вояки перелякано перемовлялися між собою.
- Замовкніть! – гримнув Ульф. – Це просто вітер!
Тунель розходився у два напрямки. Ігор повернув ліворуч. Через деякий час вони знову повернули ліворуч.
- Ти, куди нас ведеш?!...
Голос короля потонув у черговому потоці повітря. В ньому чітко почувся чийсь божевільний, несамовитий сміх. Смолоскипи погасли всі до одного. В темряві повисла тиша. Потім пролунав дзвінкий і короткий дівочий крик.
- Запалюйте вогонь! – заволав король.
Тремтячими руками вояки висікали зі шматочків кременя іскри. Ульф нетерпляче їх підганяв. З горем навпіл, загорівся один світоч. Ігор та Руслана зникли.
- Де суддя?! – король бігав по тісному тунелю, розкидаючи вояків. – Де дівчина?! Ігор! Я знайду тебе! Ти будеш довго помирати!