Розділ 34

Очі мружились від яскравого сонця, що відбивалося своїми променями від цнотливо-білого снігу. З печери вилітав приглушений зміїний рик. Ігор настільки звик до цього звуку, що не звернув на нього уваги. Він підійшов до однієї з трьох могил. Акуратно складене каміння присипав сніг. Ігор обережно змів його рукою.

- Сьогодні сонячний, зимовий день, - промовив Ігор присідаючи. – Тобі б сподобалося.

         Ігор замовк, прикривши обличчя рукою. Кінь торкнувся мордою його плеча. Суддя зітхнув і озирнувся навкруги. Дорога до печери та майданчик навколо неї були всіяні слідами кінських та людських ніг. То там то там виднілися криваві плями на снігу.

- Схоже не тільки король приносить жертви Змієві, - суддя поклав руку на холодне каміння. – Я радий, що ти і наша дитина вільні від страху перед драконом.

         Його кінь нервово заіржав. Ігор підняв голову. Над ним стояв Назар. З усіх боків його оточували озброєні люди.

- Не сіпайся, - спокійно сказав Назар. – Повільно зніми піхви з мечем і відкинь подалі.

- Меча можу торкатися лише я, - Ігор робив усе, що йому наказали. – Інший загине.

- Дякую, що попередив, - кинув Назар. – В`яжи його, Гліб.

         Ігора зв`язали, посадивши на його коня. Меч обережно поклали на ноші прикріплені до Назарового білого скакуна.

- Ви добре сховалися, - звернувся Ігор до Назара. – Я вас не помітив.

- Радий, що тобі сподобалося.

         Не промовивши й слова вони спустилися з гори і тепер їхали тихим засніженим лісом. Гліб тримав Ігорового коня, який постійно намагався вирватися на волю, відчуваючи, що його господареві загрожує небезпека.

- Ти знаєш, Назаре, що ми вже зустрічалися? – сказав Ігор. – Ти був тоді маленьким хлопчиком.

- Звісно я пам`ятаю тебе, - промовив Назар. – Ти той навіжений, який підбив мого діда та батька виступити війною проти короля.

- Вони самі зробили цей вибір.

- Але замість того, щоб зупинити, ти, своїми красномовними сумнівами, штовхнув їх у могилу.

- О, та ти ,пам`ятаєш більше ніж я думав.

- Важко забути час коли вбили твоїх батьків а сестру зробили рабинею.

- Значить ти хочеш обміняти мене на Руслану. Ульф тебе обдурить. Він ніколи не дозволить комусь бути вищим або на рівні з ним.

- Це ми ще побачимо, - сказав Назар поскакав вперед.   

*

         Вони виїхали на окраїну лісу. Назар наказав людям повертатися до Бояна. Гліб залишився з ним. Дорога стрімко підіймалася на засніжений пагорб за яким виднівся королівський замок. Стомлені коні слухняно помчали вперед.

         Вечоріло. На дні глибокого рову тягнувся замерзлий струмок. Міст був піднятий. Охорона довго не опускала його. Назару довелося кілька разів назвати своє ім`я перш ніж важкі ланцюги заторохкотіли у великих металевих барабанах. Міст повільно опускався. Здавалося, ніби велетенське чудовисько відкриває свою пащеку. Ворота відчинилися. Вершники зникли у темних нутрощах замку.

         Ульф та Олег зустріли їх на господарському дворі. Поодинокі сніжинки, що падали з нічного неба, розтавали у тьмяному вогні десятка смолоскипів. Назар спішився і хотів було стягнути з коня Ігора, але той сам ступив на землю.

- Я й не сподівався, що тобі вдасться, - сказав Ульф.

- Був радий тебе розчарувати, - Назар штовхнув суддю до Ульфа.

- Довго ж ти від мене бігав, Ігорю, - сказав король. – Де його меч?

- Де моя сестра?

Ульф дав знак охоронцеві. Той зник за дверима. За мить звідти вийшли Руслана та Громовиця, яка вела її під руку. Побачивши брата, Руслана побігла до нього але Олег її перехопив.

- Меч, - промовив Ульф.

Назар відчепив ноші й кинув їх до ніг короля. Ульф присів й обережно відкинув ганчірку. Діаманти блиснули у світлі смолоскипів. Деякий час він не міг відірвати погляду від такої жаданої, такої довгоочікуваної речі. Меч вабив, притягував. Хотілося торкнутися його рукою. Король приклав чимало зусиль, щоб підвестися, повернутися у реальне життя.

- Зв`яжіть їх і киньте до решти, - наказав Ульф. – Завтра Змій отримає гарну жертву.

         Гвардійці накинулися на Гліба та Назара. Вони пручалися та сили були не рівні. Їх швидко роззброїли.

- Батьку, ти ж обіцяв їх відпустити! – Громовиця намагалася звільнити Руслану з рук охоронців. Олег її відтягнув.            

Ульф схопив Назара за волосся.

- Як ти посмів шантажувати мене? Треба було вбити тебе, ще тоді – п`ятнадять років назад.

- Я тебе не навиджу! – вигукнув Назар. – Будь ти проклятий.!

- Заберіть їх.

         Всіх чотирьох вкинули в ту саму темницю, де не так давно сиділа Руслана. У майже цілковитій темряві, зв`язаними руками, вони намагалися підвестися з холодної підлоги.

- Навіть не знаю, що краще, - промовив Гліб обпираючись на вкриту кригою стіну. – Замерзнути до смерті тут чи потрапити на сніданок дракону.

- Цікаво іноді, складається життя, - подав голос Ігор. – Ще до заходу сонця я був вашим полоненим. Тепер ми в одному становищі.

За стіною почулися чиїсь стогони і плач. Руслана зайшлася кашлем.

- Що з тобою? Ти хвора? – запитав Назар.

- Я видужала, - відповіла дівчина. – Не треба було тобі приходити сюди. Через мене ви загинете.