Розділ 29

         Громовиця розплющила очі. На дворі вже почало розвиднятися. Вона щільніше закуталася у ведмежу шкуру. Осінній холод, з кожним ранком,  ставав все більш принизливішим. Багаття, розпалене з вечора, згасло. Цей день знову мине як завжди. Тобто ніяк. Після світанку, Назар або Гліб, принесуть їжу та воду. Потім, помалу, день буде стікати до вечора. І закінчиться вечерею та спостеріганням за танцем вогняних язиків у багатті. Так продовжується вже тиждень. Чи місяць? Вона втратила лік часу.

Громовиця спробувала раз поговорити з Назаром про Руслану але він ніяк не відреагував. З нею взагалі ніхто не розмовляв. На знак протесту, вона два дні не їла. Та на це ніхто не звернув уваги. Сніданок і вечеря так само регулярно з`являлося у неї в наметі. Не домігшись якого не будь результату, вона припинила голодування. Для себе вона зрозуміла одну істину – відмова від їжі та неробство підсилюють голод, щонайменше у двічі.

Та сьогодні все пішло не так, як завжди. У намет увійшов Назар. Він кинув біля неї теплий плащ та її чобітки. Відкинувши ковдру, він зняв з її ніг кайдани. 

- Вдягайся й виходь.

Громовиця не встигла нічого збагнути, як він покинув намет. Вона повільно встала. Після кайданів, ноги здавалися легкими пір`їнками. Громовиця не поспішаючи одягла чобітки, намагаючись якомога менше зачіпати натерті кайданами рани. Плече боліло набагато менше та все ж вона обережно накинула плащ. «Я вже тиждень не милася. Від мене тхне. Гидко! - з такими думками вона вийшла з намету».

Ранкове повітря освіжило її. Вона навіть затремтіла. Назар та Гліб тримали трьох коней. Вона побачила свого білого скакуна. Впізнавши господарку, тварина радісно заіржала.

- Ми кудись їдемо? – здивувалася Громовиця.

Назар підвів її до рудої кобили з білими плямами.

- Сідай.

- Я поїду на своєму, - дівчина дивилася прямо Назарові в очі.

- Це вже мій кінь.

- Відколи?

Назар став майже впритул до Громовиці. Їй доводилося дивитися на нього з низу до гори. Гліб з іронічною посмішкою спостерігав за ними.

- Якщо ти не сядеш на цю кобилу, мені доведеться прив`язати тебе до сідла і тягти за собою.

В його очах Громовиця не побачила ні жартів ні сумнівів. Вона зрозуміла, що він зробить так, як сказав.

Назар допоміг їй сісти верхи. Швидким рухом зв`язав її руки попереду. Також Назар прив`язав її кобилу до сідла свого коня. Вони покинули табір коли сонце ледь піднялося над обрієм. Громовиця ще ніколи не була у південних степах. Якби не становище полонянки, ця мандрівка принесла б їй задоволення.

Навкруги не було жодного натяку на дорогу або на якийсь напрямок. Вони просто їхали серед високої трави. Іноді спускалися у яри. Іноді підіймалися на пагорби. Потім знову мчали по рівній місцевості. Тим часом, сонячне коло остаточно піднялося над землею.

- Зупиніться, - сказала Громовиця.

- Нащо? – запитав Назар.

- Мені треба в кущі.

- Потерпиш.

- Я терплю з самого ранку.

Назар нічого не відповів, продовжуючи їхати, ніби нічого й не сталося. Та за якийсь час він зупинився. Ліворуч виднівся невеличкий ярок. Навіть не ярок а велика яма, по схилам та на дні якої росли кущі.

         Громовиця самотужки зіскочила на землю. Назар звільнив їй руки.

- Спустишся в низ і зробиш свої справи. Але навіть не думай тікати. Ми все-одно тебе побачимо і наздоженемо.

Його настанови вона слухала вже на півдорозі до ярка.

- Треба поснідати, - мовив Гліб, знімаючи з сідла торбу з їжею та водою. – Ти не сказав їй про обмін?

- Ні. Хай трошки постраждає у невідомості. Так само, як і моя сестра.

- Гадаєш, Ульф так просто обміняється? Вважай, ми плюнули йому в обличчя. На його місті я б образився. Придумав би якусь пастку, - Гліб розкладував на чистому рушнику нехитрі наїдки.

- Я думаю зараз, він саме цим і займається.

- Треба було взяти хоча б десяток хлопців.

- Нас двох вистачить.  

         Над степом пронісся дзвінкий та проймаючий крик Громовиці. Друзі кинулися до неї. Вони знайшли дівчину на самому дні ями, серед безлистого чагарнику. Вона дивилася кудись униз. З кущів виповзала сіро-зелена гадюка. Громовиця щосили верещала. На мить, хлопці завмерли. Несвідомо дівчина почепилася Назарові на шию. Слідом за першою, з`явилося ще кілька змій.

- Тут ціле кубло, - Гліб виставив вперед меч.

Вони хутко піднялися на гору. Громовиця міцно тримала Назара за руку. Вона помітила це тоді, коли вони повернулися до коней. На якусь хвилю їхні погляди зустрілися. Громовиця обережно звільнила свою руку.

- Попий, - Гліб подав їй флягу.

Громовиця жадібно зробила кілька великих ковтків.

- Я так розумію, - Гліб забрав у дівчини флягу. - снідати на цьому місці ніхто не хоче.       

         Вони швидко зібралися і помчали далі.  

*

         Верхівки дерев вхопили велике червоне сонячне коло і повільно тягнули його в низ. Над Вовчою улоговиною гуляв осінній вітер. Жовтим дощем, з дерев осипалося листя. Руслана мерзлякувато закуталася у благенький плащ. Не вдовольнившись, вона накинула каптур. Сьогодні по обіді її витягли з темниці і привезли сюди. Чому й для чого? Їй ніхто не пояснював. Про те, щоб спитати, вона навіть не думала.

         Її охороняли двоє гвардійців. Неподалік, майже на самому краю улоговини стояли Ульф, Олег та ще декілька гвардійців. Король з сином про щось тихо перемовлялись. Після останньої розмови, Олег навіть не дивився на неї.