Розділ 28

Стара руда шкапа, на подив, впевнено тягла довгу підводу навантажену купою рівно попиляних колод. Від постійного хитання, кругляки ледь не випадали за борти підводи. Огрядний чолов`яга, обіпершись спиною на купу чурбаків, мирно дрімав, тримаючи віжки на кінчиках розслаблених пальців.

Кобила несподівано зупинилася і заіржала. Один кругляк глухо впав на дорогу. Чоловік прокинувся, підхопивши повіддя, яке випадало з його рук. Він, мов очманілий крутив головою, намагаючись розібратися, що трапилося.

Попереду стояв вершник на білому коні. Чоловік протер очі, відганяючи залишки сну. Вершник не зник. Значить він був справжній. Тепер чолов`ягу опановував страх.

- У мене нічого нема, - пропищав він. – Я простий дроворуб. Якщо хочеш, забирай мою шкапу.

Руда кобила ображено озирнулася на свого господаря. Вершник під`їхав ближче. Під чорним каптуром майже не можливо було розгледіти риси обличчя.

- Впізнаєш цього коня? – запитав незнайомець.

- Це.. це… - дроворуб голосно ковтнув слину. – на ньому їздила дочка короля.

Невідомий вершник кинув на коліна дроворуба торбу. Той здригнувся і випустив повіддя.

- Віддаси Ульфу. А на словах передай: у мене його дочка, я обміняю її на Руслану, онуку отамана Івана. Я буду чекати його через десять днів, після заходу сонця, біля південного кінця Вовчої улоговини.

         Не чекаючи відповіді, незнайомець помчав геть. Дроворуб не смів поворухнутися доти, доки не стих стукіт копит.

*

         Переляканий до смерті дроворуб, стояв на колінах і тремтячими руками м`яв сіру шапку, не наважуючись підвести очей на короля, що сидів на троні.

- Це все, що він сказав? – запитав Ульф, не дивлячись на дроворуба, тримаючи в руках темно-синій плащ Громовиці.

- Так, ваша величносте, - промимрив той.

- Він назвав своє ім`я? – допитувався замість батька Олег. Він стояв праворуч від трону.

- Ні, пане. Я навіть не розгледів його обличчя. Але судячи з голосу, він був приблизно вашого віку, пане.

Король вперше поглянув на дроворуба. Від цього погляду тому стало ще гірше.

- Ти королівський дроворуб, - чи то питаючи, чи то стверджуючи, промовив Ульф.

- Так, ваша величносте.

- За добру службу і за те, що приніс мені важливу новину, я нагороджу тебе.

Олег здивовано подивився на батька. Ще більше здивувався сам дроворуб.

- Охорона! – вигукнув Ульф. – Нехай цей нікчема поки що зачекає у в`язниці, З нього вийде чудове частування для Змія.

- Ні! – заволав дроворуб. - Ваша величносте! Я ж нічого… Я лише… Будь ти проклятий! А-а-а!

Охоронці тягнули його під руки до виходу. На блискучій і гладенькій підлозі, за дроворубом залишався мокрий слід.

- Тепер у нас є необхідна кількість. П`ятдесят чоловік. – сказав Ульф.

- Ця тварюка вимагає все більше і більше, - промовив Олег, витягуючи з торби інші речі сестри. – Так і без підданих можна залишитися.

- Гречкосії народжують багато дітей. Тому підданих нам вистачить, - король все ще тримав темно-синій плащ. – Змій прикутий ланцюгом. Людська плоть йому потрібна, щоб підтримувати сили. І чим довше він у неволі, тим більше жертв він вимагає..

- Що буде тоді, коли Змій отримає Меч правди?

- Він дасть нам владу керувати усім світом.

- Для чого йому ділитися владою з нами?

- Наш рід дуже багато зробив для Змія. Він нас не обдурить.

- І ти йому віриш? – Олег дивився батькові в очі.

Він не намагався, щось довести або заперечити батькові. Він просто хотів розібратися у складних для нього питаннях. «Після благословення Якова, хлопця наче підмінили, - подумав Ульф». З розбишаки і грубіяна він перетворюється на хирлявого філософа.

- Треба визволити твою сестру, - замість відповіді мовив король. – Знайди цю дівку… Руслану. Зачини її до завтра. Я не хочу, щоб у потрібний момент вона тинялася невідомо де.

Ульф відкинув плащ на трон і вийшов із зали.

*

         Руслана поралася на кухні, коли Олег з двома солдатами, без пояснень схопили її і потягли невідомо куди. Пройшовши через господарський двір, вони спустилися в підземелля.

- Куди ти мене тягнеш?! – кричала Руслана Олегові в спину. – Що відбувається?!

Не звертаючи уваги на її крики, швидко йдучи попереду. По обидві сторони коридору було десяток дверей. Біля одних Олег зупинився. Один солдат їх відчинив, інший заштовхнув Руслану у темний, кам`яний мішок.

- Ти хочеш мене зламати! – вигукнула дівчина. – Але і не сподівайся! Я краще розіб`ю собі голову об ці стіни але ти мене не візьмеш!

         Олег роздратовано заскочив у середину. Він схопив її за плечі і притис до холодної стіни. Вона відчула на своїх устах його гарячий подих.

- А, що заважає мені зробити це тут і зараз? – прошепотів хлопець. – У мене було безліч можливостей взяти тебе силою. Що стримувало мене? Невже ти думаєш, що я боявся тебе чи моєї навіженої сестри?

- Відпусти. Боляче. – крізь сльози, сказала дівчина.

         Звільнившись від його рук, Руслана повільно сповзла по стіні. За Олегом зачинилися двері. Її огорнула темрява.