Розділ 26

Підйомний міст зі скреготом ліг на інший бік рову. По ньому помчала велика група вершників. Кінські копита дзвінко вистукували по скам`янілим від снігів та дощів, дубовим дошкам. Громовиця пришпорювала свого білого скакуна, впевнено обходячи одного гвардійця за іншим. Своє чорне волосся вона заплела в косу і сховала її під темно синім плащем з дорогої тканини, який розвівався в неї за спиною мов велетенське крило. Королівська дочка вирвалася вперед і помчала на південь, охоронці ледве встигали за нею.

         Навкруги був широкий степ. Праворуч текла річка, яку обрамляли кущі та дерева з пожовклим листям. Затягнуте хмарами небо не пропускало сонячних променів. Осінь остаточно вступила в свої права але продовжувала балувати людей помірною погодою. Прохолодний вітерець приємно лоскотав обличчя та шию. Громовиця посміхалася від задоволення, час від часу озираючись назад, щоб оцінити наскільки далеко відстала охорона. Вона любила такі прогулянки. Їхати кудись аж за обрій. Подалі від сірих замкових стін, які нависали над головою і стискували груди не даючи вільно дихати.

         Громовиці, останнім часом, було нудно і такі прогулянки ставали все частішими. Вона відчувала себе покинутою. Батько місяцями пропадав невідомо де, не втаємничуючи її свої секрети. Олег займався справами королівства, тому бачилися вони з ним за сніданком або за вечерею та й то не завжди. Навіть Руслана, завантажена господарськими роботами, не мала можливості навіть поговорити. Громовиця ж не могла звільнити її, оскільки батько дав особистий наказ щодо полонянки.

Громовиця була залишена сама собі. Кінні прогулянки стали єдиною розвагою. Якби не охорона, можна було б відчувати себе зовсім вільною, мов птах.

         З такими думками вона опинилася на вершині пагорба. Вона стримала розпашілого коня. З одного боку виднівся королівський замок. Далеко в низу мчали їй навздогін гвардійці. Громовиця повернула голову. Дорога, жовто-сірою стрічкою, стрімко бігла серед степу і зникала у лісі, вкритому сизою димкою.

Громовиця вдихнула повітря на повні груди. Вона ніколи не їздила сама. Тим більше так далеко. В неї виникло непереборне бажання дістатися лісу. Знаючи, що цього робити не можна, дівчина піддалася побудженню, відчуваючи як душа і тіло наповнюються радістю. Гвардійці дісталися вершини тоді, коли королівська дочка була вже на півдорозі до лісу. Серед них пронісся невдоволений вигук але їм нічого не залишалося, як мчати далі.

*

         Громовиця увірвалася під крони дерев. Відразу стало набагато темніше. Хоча був полудень. Через деякий час дорога розділювалася на дві: широку і добре проторовану та іншу, більш запущену. Громовиця не роздумуючи попрямувала ліворуч.

Вона їхала довго але поступово сповільнювала хід, поки остаточно не зупинилася. Навкруги панувала гнітюча і незвична для Громовиці тиша. Вірніше тишею це складно було назвати. Співали пташки, гойдаючись від вітру, гілля на деревах, з тріском терлося одне об одне. Просто дівчина не чула постійних звуків, які супроводжують її у повсякденному житті.

Невідомість породжувала страх. За кожним деревом Громовиці ввижалися якісь фігури. У кожному подуву вітру – чиїсь голоси. Вона міцно трималася за повіддя, стримуючи себе від паніки.

Громовиця повернула коня назад. Вона весь час озиралася. Їй здавалося, що за нею стежать. В низу живота неприємно похололо і їй захотілося справити нужду. Громовиця вже думала зупинитися, як раптом почула глухий стукіт копит. Вона розгублено завмерла. «Яка я дурепа! - подумала Громовиця». На дорозі з`явилися її охоронці. Дівчина полегшено зітхнула.

- Пані, вам небезпечно їздити самій в таких місцях, - порівнявшись із нею, промовив командир загону, ледве стримуючи роздратування.

- Повертаємось! – Громовиця опанувала себе.

*

         Загін вилетів на головну дорогу. Цього разу Громовиця не виривалася в перед. Вона спокійно їхала серед гвардійців. Та все-одно не могла позбавитись відчуття чийогось погляду на собі. Командир навіть поцікавився чи все гаразд, помітивши, як вона нервово крутить головою. Але Громовиця була невпевнена, тому й нічого не сказала про свої страхи.

         З початку, Громовиця навіть не усвідомила, що відбувається. Охоронці падали один за одним.

- Атака! – закричав командир. – Вперед! Не зупинятися!

Він схопив за вуздечку коня Громовиці. Вершники неслися крізь хмару стріл. Але шлях до порятунку перегородила деревина, яка впала на тих, хто їхав попереду. Нападники оточили гвардійців, притиснувши їх до впалої деревини. Громовиця вперше бачила, як хтось наважився напасти на королівську гвардію. Її охоронців ставало все менше. Їх стягували з коней і добивали на землі. Командир, тягнучи за собою Громовицю, спробував прорватися крізь щільне кільце але десяток рук повалили його разом з конем.  

Тепер не було кому захищати королівську дочку. Це вивело її зі ступору. Гострі шпори змусили коня кинутися вперед. Під його копитами загинуло кілька розбійників. Навколо дівчини свистіли стріли. Одна з них влучила в праве плече. Громовиця закричала від болю. З очей бризнули сльози. Рука відразу задерев`яніла і майже перестала слухатися. Та вона продовжувала гнати коня вперед.

На роздоріжжі вона вибрала широку дорогу. Громовиця знала, що на цій дорозі стояла гвардійська залога. Там їй допоможуть.

По обидва боки проносилися дерева, зливаючись в одну суцільну стіну. В очах починало паморочитися. Вона збирала останні сили, щоб не зомліти. Позаду вона чула погоню але швидше її кінь їхати не міг.

Дорога вивела її на широку галявину, на якій стояла залога, огороджена гостроколом. Ворота були навстіж відчинені. Громовиця влетіла в них, не надавши цьому значення.